0 756
Всесвітня література в школах України. – 2018. – № 12 Грудень 13th, 2018 dolorian

Надія Півнюк, Наталія Гребницька

«І бачу я себе дитиною…»

Жовтень 1814 р. У ніч з 2 на 3 (за н.с. з 14 на 15) у Москві народився Михайло Юрійович Лермонтов.

1814 р.  – час, коли в Росії, особливо у Москві, Петербурзі проходили святкування з нагоди закінчення війни з Наполеоном і взяття Парижа.

Народився Михайло Лермонтов у Москві, але дитинство його минуло в маєтку Тархани Пензенської губернії. Матері своєї – Марії Михайлівни –  він не пам’ятав. Вона померла від сухот, коли йому минав 3-й рік. У пам’яті дитини по ній залишилася лише пісня: «Коли я мав 3 роки, то була пісня, від котрої я плакав… Її наспівувала моя покійна мати». З батьком йому теж не довелося жити.

Юрій Петрович Лермонтов був людиною незнатною, небагатою. Михайло зростав круглим сиротою за живого батька. За кілька місяців до своєї смерті у 1831 році батько напише синові: «Дякую тобі безцінний друг мій, за любов твою до мене і ніжну твою до мене увагу, котру я міг помічати, хоч і позбавлений був втіхи жити разом з тобою». А юнак, ніби у відповідь на це зізнання вже після його смерті скаже: «Жахлива доля батька й сина. Жити нарізно і в розлуці померти».

Виховувала Михайла бабуся Єлизавета Олексіївна. Вона душі не чула в онукові. Її любов до нього не мала меж: «Він один світ очей моїх, все моє блаженство у ньому», – писала вона. Завдяки бабусі, дитинство в Тарханах, хоч і без матері і без батька, назавжди залишилося світлим спогадом у житті поета.

«Обдарований здібностями розуму..»

Природа обрарувала Лермонтова багатьма талантами. Він грав на скрипці, флейті, фортепіано, співав арії з опер, писав музику на власні вірші, любив малювати. Збереглося кілька намальованих ним картин, автопортрет. Михайло мав здібності й до математики – він розв’язував складні задачі, добре грав у шахмати.

Батько раніше за інших помітив обдарованість сина. У передсмертному заповіті він писав: «Ти обдарований здібностями розуму, не нехтуй ними… Це талант, у котрому ти повинен будеш колись скласти звіт Богові».

  • Що має на увазі батько, коли говорить про звіт Богові? Усвідомлюючи виняткову обдарованість сина, він знав: кому багато дано, з того багато й спитається» (із Біблії), тому й попереджав його. У Юрія Лермонтова було передчуття особливої, з відтінком драматизму, долі сина.

Обдарований від природи, Лермонтов ще й багато учився. Він вільно володів французькою і німецькою мовами. Вивчив за рік англійську, щоб читати в оригіналі улюбленого Байрона. Знав латину. Згодом «почав учитися по-татарськи, мову, котра тут, і взагалі в Азії, необхідна, як французька в Європі», – писав він у листі з Кавказу.

Лермонтов учився у різних навчальних закладах. У 14-літньому віці він був зарахований до 4 класу благородного пансіону при Московському університеті. Освіта у пансіоні тоді відповідала рівню Царськосільського ліцею.

У роки навчання Лермонтов багато писав, але ставився до цього не дуже серйозно: «Я почав марать вірші…». До 18 років він вже написав біля 300 віршів, 3 драми, 13 поем.

Освіту продовжив у Петербурзі у 2-річній школі юнкерів. Хоча «в юнкерській школі, – згадував один із однокурсників поета, – нам не дозволялося читати книги суто літературного змісту…», Лермонтов вже ж і читав, і писав. «Вечорами після навчальних занять поет наш йшов у віддалені класні кімнати, в той час порожні, і там один просиджував довго, і писав до пізньої ночі…», – читаємо в одному із спогадів.

Байрона сягнути він хотів…

Лермонтов пам’ятав тисячі рядків із творів поетів, великих і малих, іноземних і російських, але із величезного кола читання завжди виділяв двох. Із російських – О.Пушкіна. Перед його іменем Лермонтов благоговів усе життя. Більш за все любив «Євгенія Онєгіна». З іноземних поетів його кумиром з юності був англієць Дж. Байрон.

Але не лише цих поетів знав і любив Лермонтов. «Він славно знає по-німецьки і Гете майже всього напам’ять…», – писав В.Бєлінський після зустрічі з поетом. До речі, сучасники назвали його «російським Гете» за майстерність у зображенні природи. «Із Гете» – назвав Лермонтов один із своїх віршів.

Ген на верховині

Темна ніч лягла;

Лагідні долини

Вкрила свіжа мла;

(переклад Т.Масенка)

Подвійне життя: вищий світ і література. Два роки (1832— 1834) провів Михайло Лермонтов у шко­лі юнкерів. Після її закінчення він отримує офіцерський чин і вирушає до одного з привілейованих полків. Лейб-гвардії гусарський полк стояв у самому Царському Селі, тому в офіцерів була можливість брати участь у світському житті Петербурга. Вони нею користалися, не пропускаючи ні балів, ні театральних прем’єр, ні маскара­дів. Лермонтов часто був учас­ником та організатором гусар­ських гулянок і витівок. Із ще недавно похмурого юнака він перетворився на зухвалого офіцера-тусара, улюбленця дам, влад­ного з товаришами і сміливого з начальством. Лермонтов змінився і зовні. Художник М. Меліков, що знав поета з ранньої юності, побачив його в ті роки таким: «Він був одягнений у гусарську форму… Я бачив перед собою чоловіка у розквіті літ, з полум’яними, але сумними очима». Меліков та інші сучасники поета, описуючи його зовнішність, звертають увагу на сумні очі Лермонтова. Сам поет стосовно своєї зовнішності говорив, що доля послала йому «типову армійську зовнішність».

  • Яким бачили Лермонтова художники (К.Горбунов, П.Заболоцький, Ф.Буткін, інші)? На які риси зовнішності звертали вони особливу увагу?
  • Яким постає перед нами Лермонтов на автопортреті?          Чому він вважав, що має «типову армійську зовнішність»?                  Чи можна погодитися з самохарактеристикою поета?
  • Спробуйте на основі зовнішніх зображень, описів його зовнішності створити психологічний портрет Лермонтова.

Окрім бурхливого світського, було в Лермонтова й інше життя, невидиме сторонньому поглядові. Ні за яких обставин він не припиняв читати й писати, почавши віршувати з 14 років. До середини 30-х років він уже був автором близько 300 віршів, а також поем і драм. Можна припустити, що Лермонтов, будучи молодшим сучасником Пушкіна і схиляю­чись перед ним, розраховував на його оцінку своєї творчості. Але дуель і загибель Пушкіна у 1837 році непередбачувано змінила і життя, і творчість Лермонтова.

«Новий геній постав із пушкінської загибелі». 28 січня (за старим стилем) 1837 року Лермонтов написав перші 56 рядків вірша «Смерть Поета», де прямо назвав Пушкіна «невольником честі», що «замовк, омовлений, навік»[1]. Вірш пролунав як вирок. Строфа: «Байдужий вбивця не схитнеться; / Нема рятунку; звів курка, / Порожнє серце рівно б’ється, / 3 пісто­лем не здригне рука…» — настільки психологічно сильна, що читач ніби уявляє вбивцю Пушкіна Дантеса.

Про опублікування вірша не можна було й думати, але через два дні після написання його знав увесь Петербург. Вірш розійшовся у тисячах копій. Через дев’ять днів після загибелі  Пушкіна поет додає до вірша ще 16 рядків із прямим викликом владі: «А ви, лихі нащадки зна­ті — / Ви, Слави, Генія і Вільності кати!»  Лермонтов не тільки звинувачував, а й погрожував « Божим судом».

Вірш на смерть Пушкіна став початком поетичної слави Лермонтова і водночас кінцем його успішної кар’єри. Шеф жандармів Бенкендорф склав для царя Мико­ли І наступну доповідну: « Вступ до твору зухвалий, а кінець — безсо­ромне вільнодумство». Микола І наклав резолюцію: « Поки що я ве­лів старшому медику гвардійського корпусу відвідати цього молодого чоловіка і пересвідчитися, чи не божевільний він, а потім ми вчинимо з ним відповідно до закону».

  • Як ви розумієте слова «новий геній»? Що означає «постав із пушкінської загибелі»?
  • Які риси характеру виявив М.Лермонтов, виступивши із віршем «Смерть Поета»?
  • Чи можна вважати цей вірш початком певних (яких саме?) стосунків поета з владою?
  • Хто був представником влади за життя М.Лермонтова?

Перше заслання: із Петербурга на Кавказ. 1837— 1838 ро­ки. Лермонтова  заарештували у справі « про недозволені вірші», перевели із гвардії в армію і відрядили на Кавказ, де йшла війна з горцями.  Заслання було необтяжливим. Лермонтов з дитинства любив Кавказ. Тричі бабуся возила його в Горячеводськ (нині П ’ятигорськ) лікуватися на води. Зустріч із дорогим серцю краєм була для нього приємною. Він підіймався на гори, милу­вався краєвидами, багато малював… З листів Лермонтова додому навіть не відчувається, що він бере участь у бойових діях: «Одягнений по-черкеськи, з рушницею за плечима…  ночував у чистому полі, засинав під крик шакалів, їв чурек, пив кахетинське…» І весь час писав вірші. Поетеса Євдокія Ростоп­чина, з якою Лермонтов був у дружніх стосунках, розповідала: «В міру того, як він закінчував, переглядав і виправляв зошит сво­їх віршів, він надсилав його своїм друзям у Петербург». Бувало, що зошити пропадали дорогою.

Повернення до Петербурга. Завдяки клопотанням бабусі, що підняла на ноги всю петербурзьку знатну рідню, Лермонтова невдовзі повернули до Петербурга. Він знову гусар і знову поринув у бурх­ливе світське життя… В одному з листів тієї пори поет писав: «Упро­довж місяця на мене була мода, мене буквально рвали один в одного… Всі ці люди, котрих я ганьбив у своїх віршах, нама­гаються лестити мені…» Можна навіть сказати, що 1839 рік став для Лермонтова роком тріумфу. Про нього говорять у товаристві, його запрошують, знайомства з ним добиваються. Правда, далеко не всі ним захоплювалися: Лермонтов бував уїдливим, насмішкуватим і вмів наживати собі ворогів. Але не тільки світські салони відвідував він у Петербурзі, було в нього й літературне коло спілкування. Саме тут він познайомився з молодим, впливовим літературним критиком Віссаріоном Бєлінським, який одразу оцінив обдаровання Лермонтова. «Боже мій! Який розкішний талант! Справді, в ньому криється щось велике», — писав він про поета в одному зі своїх листів.

У 1839 році кожного місяця виходять друком нові твори Лер­монтова: січень — вірш «Дума»; лютий — вірш «Поет»; березень — вірш «Бела»; квітень — вірш «Русалка»; травень — вірші «Гілка Палестини» і «Не вір собі»; червень — вірші «Єврейська мелодія» і «В альбом»; серпень — вірш «Три пальми», поема «Мцирі»; листопад — вірш «Молитва», повість «Фаталіст»; грудень — вірші «Дари Терека», «Пам’яті О. І. Одоєвського». Упродовж усього року Лермонтов працює над романом «Герой нашого часу» (закінчено наприкінці 1839 чи на початку 1840 року). «Мені здається, що… Пушкін помер не без наступника», — писав Бєлінський.

  • Що мав на увазі В.Бєлінський? Чи мав він підстави так вважати?
  • Що означає «бути наступником» (у даному випадку О.Пушкіна)?

Період тріумфу Лермонтова-поета, що тривав півтора року, завершився в лютому 1840 року. На балу стався конфлікт між Лермонтовим і сином французького посла де Варантом. Його причини не зовсім зрозумілі, але вони призвели до дуелі, що закінчилася без фатальних наслідків для обох сторін. Цар Микола І, довідавшись про дуель, розгнівався (дуелі в Росії на той час уже було офіційно заборонено) — і Лермонтова засудили.

І знову Кавказ. Лермонтов прибув на Кавказ на початку літа 1840 року. Полк, до якого він був приписаний, практично не виходив із боїв з горцями. Перестрілки, штикові атаки були буднями армійського життя. Лермонтов бере участь в усіх боях  і вражає рядових та офіцерів мужністю й холоднокровністю. У «Журналі воєнних дій» є такий запис, зроблений після бою біля річки Валерик: «Поручник Лермонтов, незважаючи ні на які небезпеки, виконував покладені на нього доручення з відмінною мужністю і з першими шеренгами найхоробріших увірвався у ворожі завали ». Згадуючи літні бої 1840 року, Лермонтов писав до Петербурга: «У нас були щодня справи, і одна достатньо гаряча, що тривала 16 годин підряд. Нас було всього 2000 піхоти, а їх до 6 тисяч, і увесь час билися штиками. У нас загинуло 300 офіцерів і до 300 рядових, а їхніх 600 тіл залишилося на місці». Було важко й небезпечно, але Лермонтов знаходив насолоду в змаганні зі смертю ( «упоение в бою»). «Життя тут поза війною одноманітне», — писав він. Тричі Лермонтова представляли до нагороди за хороб­рість. Однак на жодне представлення «монаршого дозволу» не отримали.

Лермонтов воює, а в книжкових ятках Петербурга з’явля­ється перша і єдина, видана за його життя, поетична збірка — «Вірші М. Лермонтова» (1840). Тільки дві поеми і 28 віршів відібрав він із кількох сот написаних віршів і трьох десятків поем. Зате ніхто ще не виступав уперше з такою збіркою! У цьому ж році був опублікований і роман «Герой нашого часу». Лермонтов прочитав пророче судження Бєлінського про себе: « Ім’я його в літературі стане народним іменем». Митець і сам розумів, що не військова служба, а саме література — його покликання. В останні роки він пише менше (з 1828 по 1831 рік було написано більше 240 віршів, а між 1837 і 1841 роками лише близько 80), зате кожен його вірш — шедевр ліричної поезії.

У Лермонтова багато нових задумів, але щоб їх реалізувати, потрібен час, тому він мріє піти у відставку, однак завадив упертий особистий спротив царя. Микола І вороже ставився і до Лермонтова, і до його творчості. Роман «Герой нашого часу» (прочитав за порадою імператриці) визнав «огидним ». « Це нікчемна книга, що показує велику зіпсованість автора», — заявив Микола І.

У відставці й нагородах Лермонтову було відмовлено, але двомісячну відпустку, завдяки турботам бабусі, надали. По її закінченні друзі поета влаштували в Петербурзі прощальний вечір. Були присутні відомі письменники. Володимир Одоєвський, письменник і літературний критик, подарував Лермон­тову записничок із написом: «Поету Лермонтову дається ця… книга з тим, щоб він повернув мені її сам і всю списану». (У цю книжечку Лермонтов устиг записати 14 віршів, з-поміж них і «На дорогу йду я в самотині…».) На вечорі була й Наталія Пушкіна, з якою Лермонтов довго розмовляв. Згадують, що поет передчував свою загибель — «тільки й говорив, що про смерть, що незабаром чекає на нього». Цього ж вечора він читав новий свій вірш «Хмари» — втілення сумного настрою поета перед від’їздом із Петербурга.

Кавказ: дуель і загибель. Повернувшись на Кавказ, Лермон­тов не поспішає в полк. Незважаючи на наказ царя Миколи І («щоб начальство не насмілювалося ні під яким приводом відсторонювати його від фронтової служби в своєму полку») і подавши медичну довідку про хворобу, Лермонтов за­лишається у П’ятигорську. На той час це був модний курорт, куди з’їжджалися на води багаті люди з Петербурга й Москви. Влітку 1841 року Лермонтов був у центрі уваги як ‘ курортників, так і місцевої публіки. Він уже мав славу письменника-майстра. Талановитий, розумний, дошкульний, завжди готовий відбити будь-який випад, він викликав у одних заздрість і ненависть, в інших — захоплення. Один із сучасників у спогадах писав: «Любили ми його всі». Інший пише протилежне: «Він був не любимим у колі своїх знайомих у гвардії». І обидва були праві — грані характеру Лермонтова окреслювалися дуже різко.

На одному з вечорів, образившись на жарт Лермонтова, його товариш по школі юнкерів М. Мартинов викликав поета на дуель. Вона відбулася 15 липня (за старим стилем) між 6 і 7 годинами вечора біля підніжжя гори Машук. На цій дуелі Лермонтова було тяжко поранено, через кілька годин поета не стало. Йому, як виявилося, судилася одна доля з Пушкіним. Довідавшись про загибель поета, вся освічена Росія була у великому горі. Писати про Лермонтова було заборонено, але вірші публікувалися, а заборонені («Смерть Поета», «Демон») переписували й розповсюджували тисячі рук, примножуючи славу поета.

Життя Лермонтова було коротким, але наповненим  важливими подіями.

Назвіть основні події його епохи (кінець війни з Наполеоном, повстання декабристів):

  • основні події власного життя поета (на них лежить відбиток драматизму) : рання смерть матері, розлука з батьком, дуелі, рання загибель;
  • імена, що увійшли у лермонтівську біографію, розмістіть відповідно до позицій:
  • друзі та соратники;
  • вчителі та наставники;
  • опоненти;
  • шанувальники та послідовники.

У пам’яті нащадків назавжди залишився образ цього не­звичайного чоловіка — сумного, строгого, ніжного, владного, скромного, благородного, мрійного, насмішкуватого, соро­м’язливого, наділеного могутніми пристрастями і волею та гострим безжальним розумом. Поета геніального, що так рано пішов із життя. Безсмертного і назавжди молодого.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *