0 499
Всесвітня література в школах України. – 2018. – № 2 Січень 29th, 2018 dolorian

ПЕРВАК Олександр. Орієнтовне планування уроків зарубіжної літератури. 9 клас

До уроку 39

∙Розповідь учителя про періодизацію творчості М. Гоголя.

У творчому розвитку Гоголя виділяють два періоди: романтичний і реалістичний. Але деякі дослідники вирізняють три етапи мистецького шляху.

1) 1829-1835 гг. – петербурзький період, його ще називають романтичним. У цей час Гоголь написав так званий диканський цикл творів, створивши дивовижний і казковий образ України, збагачений сюжетами старовинних легенд. Митець відкрив світові Україну та її героїчну історію. З іншого боку, яскравий живий образ України з повістей диканського циклу, до певної міри сприймається і як прихована антитеза тьмяному і змертвілому світу петербурзького чиновництва та бюрократії.

2) 1835-1842 рр. – реалістичний період. У 1835 р. світ побачили дві нові збірки повістей Гоголя «Миргород» і «Арабески». «Арабески» започаткували петербурзький цикл творів Гоголя: до нього, крім повістей збірки («Невський проспект», «Портрет», «Записки божевільного»), відносять і пізніші гоголівські твори — повісті «Ніс» (1836), «Коляска» (1836), «Шинель» (1842). Сама назва циклу дещо умовна, хоча дія більшості творів відбувається в Петербурзі, з іншого боку, узагальнена картина петербурзької дійсності символізує всю Росію. У цей час написані найважливіші твори: комедія «Ревізор» і поема «Мертві душі». Майже весь час письменник жив за кордоном у Німеччині, Франції та Італії, двічі відвідавши Росію для влаштування своїх літературних справ.

3) 1842-1852 рр. – період пізньої творчості. Духовні шукання і літературна діяльність (перш за все над другим томом «Мертвих душ») останнього десятиліття життя Гоголя відзначені важкими сумнівами, переглядом колишніх ідей, звичайно, художніми надбаннями, але ще більшими втратами. Ідея морального воскресіння людини, поєднана з визнанням письменником самодержавства як міцної і єдино можливої форми суспільного устрою, – ось шлях, який намагався показати Гоголь у книзі «Вибрані місця з листування з друзями» (1846 р.), зрікаючись попереднього художнього досвіду. Наостанок Гоголь спалив рукопис другого тому «Мертвих душ» незадовго до своєї смерті – цей факт з пояснює сумніви письменника в правильності свого мистецького шляху останніх років.

У кінці життя Гоголь фактично відрікся від суспільства, якого змінити не міг, а писати про нього не хотів (чи не тому спалив другий том »Мертвих душ»?). Міркуючи, шукаючи-перешукуючи, митець-філософ прийшов до єдиного правителя і судді – Бога. Лише Бог міг праведно покарати грішного, дарувати щастя праведному. Але Гоголя знову не зрозуміли…

Допитливим. У Парижі Гоголь побував пізньої осені 1836 року за настійним проханням свого друга ще по ніжинській гімназії Олександра Данилевського. Вони удвох оглянули всі визначні пам’ятки: картинні галереї Лувру, Ботанічний сад, з’їздили у Версаль … Часто відвідували разом театр, здебільшого оперу. Зі слів Данилевського, Гоголь прагнув до Італії, але крім звістки про епідемію, що там панувала, у Парижі його утримувала можливість бачитися з Міцкевичем, який там жив. До речі, європейську поїздку 1836 року забезпечив гонорар, отриманий від Дирекції імператорських театрів за «Ревізора» – 2500 рублів асигнаціями, а роком пізніше Жуковський виклопотав для нього через царя допомогу в розмірі 5000 рублів, на яку він жив за кордоном аж до повернення в Росію.

Не залишилося жодних слідів того, що Гоголь читав французьких тогочасних письменників. Хоча тогочасне французьке літературне життя було досить бурхливим: Віктор Гюго, Жорж Санд, Ежен Сю вже здобув славу «французького Ф. Купера»… У 1836 році з’явився друком роман Альфреда де Мюссе «Сповідь сина століття»… Небокрай французької літератури сяяв зірками імен Олександра Дюма, Теофіля Готьє, Альфреда де Віньї… Бальзак вже заявив про себе як перспективний автор, але він ховається від кредиторів та безупинно пише, щоб розрахуватись з боргами. Тож навіть випадкова зустріч з Гоголем неможлива. Коли ж наступного разу 1848 року Гоголь відвідує Париж, Бальзак у цей час їде до Евеліни Ганської на Житомирщину.

З Шевченком Гоголь жив у Петербурзі у той самий час, навіть впливовий покровитель у них був один – Василь Жуковський, обидва дружили з княжною Рєпніною, актором Щепкіним, але ніколи не зустрічалися. Знали життя і творчість одне одного, Шевченко ілюстрував Гоголя, Гоголь чим міг долучився влаштування долі Шевченка, але обидва тримали дистанцію. Чому? Гоголь не мислив України поза межами Імперії, як Шевченко. Російські мистецькі кола, до яких прагнув улитися Гоголь, негативно поставилися до Шевченка, мовляв, пише «мужицькою мовою». Тож і Гоголь якось несправедливо відгукнувся про вірші Шевченка в розмові з Данилевським: «Дьогтю занадто, навіть більше, ніж поезії». Йому зауважили, мовляв, і він українець, чи ж можна так… Він відповів: українець, але в Росії література має бути одномовною. Схоже, назло співрозмовникові, або й від заздрощів до успіху та слави Шевченка. Тарас Шевченко згодом відповів Гоголю:

 

І хто тую мову

Привітає, угадає Великеє слово?

Всі оглухли – похилились

В кайданах… байдуже…

Ти смієшся, а я плачу,

Великий мій друже.

 

Історико-літературний коментар. Сповнений романтичних мрій, Гоголь після закінчення гімназії прибув до Петербурга, який швидко розбив його ілюзії. Спочатку розчарував Пушкін. Нікому невідомий Гоголь прийшов знайомитися з генієм, але слуга відмовив, мовляв пан довго спить, ні не тому, що всю ніч писав, з друзями в карти грав.

Перші літературні спроби Гоголя, як і спроба стати драматичним актором, зазнали краху. Романтична поема «Ганц Кюхельгартен», опублікована під псевдонімом В.Алов, що натякав на великі надії автора, отримала лише негативні відгуки, і болісно вражений юнак забрав у книжкових крамницях два мішки книг та спалив їх. Від сорому Гоголь утік до Німеччини, і таке ставлення до невдач потім буде повторюватися все життя: спалення рукописів, які не виправдали сподівань, і втеча за кордон після чергового «провалу». Повернувшись наприкінці 1829 року, Гоголь нарешті попав, як і мріяв, на державну службу – пересічним писарем у ганебне жандармське Третє відділення Імператорської канцелярії, звідки одразу ж перевівся у Департамент державного господарства і публічних будівель, служив помічником столоначальника у Департаменті уділів. Вершина чиновницької кар’єри Гоголя – звання колезького асесора, чиновника 8 класу, як у Тонкого з оповідання Чехова. Служба додала необхідних у письменницькій роботі творчих вражень, але остаточно розвіяла юнацькі уявлення про чесну і корисну діяльність, про можливість якихось змін у бюрократичному апараті держави. Але муки Гоголя-чиновника мали результат: енциклопедичний художній опис чиновницького життя та психології у творах.

1830 року в листі до своєї матері Гоголь прохав надіслати опис звичаїв та легенди Полтавщини і позначив плани: «Я буду писать на иностранном языке!» За першою невдачею був шумний успіх збірки романтичних повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831-1832). Тоді ж він покинув ненависну канцелярію й завдяки протекції нових друзів – поета В.Жуковського й критика П.Плетньова став викладачем історії в Патріотичному інституті. Наприкінці 1833 року Гоголь клопотався про місце професора історії в Київському університеті, писав своєму другу Михайлу Максимовичу: «Так, це славно буде, якщо ми займемо з тобою київські кафедри: багато можна буде зробити добра. Але мене турбує, що це не здійсниться. Говорять, що дуже багато призначено туди якихось німців.» Він планував: «Там скінчу я історію України й півдня Росії і напишу всесвітню історію. А скільки зберу там легенд, повір’їв, пісень! Якими цікавими можна зробити університетські записки, скільки можна умістити в них подробиць, цілком нових про сам край!» Але талановитого юнака, що писав другу (листи ж зазвичай перечитували жандарми): «Дурні ми дійсно, якщо розсудити гарненько. Для чого і для кого ми жертвуємо всім. Їдемо до Києва!… До давнього, до прекрасного Києва! Він наш, він не їхній, чи не так?», – до Києва не пустили, мовляв малувато досвіду, і призначили професором загальної історії в Петербурзькому університеті. Викладання середніх віків його цікавило мало, він випрохав у колег конспекти лекцій, а сам писав «Тараса Бульбу». На першому місці у Гоголя було заняття літературною творчістю, його біографія навіть у роки чиновницької й педагогічної служби – це біографія письменника. Тому в 1834 році Гоголь за літературні заслуги був обраний дійсним членом Товариства любителів російської словесності при Московському університеті, тоді ж нагороджений за викладання діамантовим перстнем від Імператриці. У 1835 р. вийшли збірники реалістичної прози «Миргород» і «Арабески». Виділявся лише «Тарас Бульба», де героїзувалось козацтво.

Коли ж Гоголь «Тараса Бульбу» переписав, добавивши хвалу «великому русскому царю», у лютому 1845 Указом Государя Миколи I Гоголю було присвоєно звання почесного члена Московського університету.

  • Вікторина за життям і творчістю Гоголя.

– Де народився М. В. Гоголь? (Великі Сорочинці на Полтавщині).

– Чому кажуть, що у Гоголя було два носи? (Його власний і повість «Ніс»).

– Як називається повість про чорта та коваля? («Ніч перед Різдвом»).

– Українське село, що стало центром художнього світу романтичних повістей Гоголя… (Диканька).

– Про кого з друзів Гоголь говорив: «Нічого не робив я, нічого не писав без його ради»? (Про О. С. Пушкіна).

– Назву якого міста носить один з циклів повістей Гоголя? (Миргород).

– Яку європейську столицю М. В. Гоголь називав батьківщиною своєї душі»? (Рим).

– Які твори Гоголя відображають історію, культуру України?

 

 

До уроків 40-41

  • Учнівське повідомлення «Театральний репертуар епохи Гоголя». Тогочасний репертуар російських театрів переважно був наповнений перекладними закордонними п’єсами. Лише зрідка потрапляли до репертуару «Недоросток» Д. Фонвізіна і «Лихо з розуму» О. Грибоєдова. На сценах ішли переважно мелодрами, урочисто-патетичні п’єси і водевілі. Гоголь, знавець театру і справжній його шанувальник, негативно оцінюючи панівні драматургічні жанри, які або лоскотали нерви, або виховували в лжепатріотичному дусі, або смішили дешевими зовнішніми ефектами, сам дивився на театр серйозно і вимогливо і, як справжній художник-реаліст, засуджував відірваність театру від суспільного життя, його антихудожній репертуар. Він влучно характеризував театр свого часу: «Головне в мелодрамах – ефект: оглушити раптом чимось глядачів, хоча б на мить, – тим, що сильніше впадає в очі: каторга, вбивство, чим можна налякати… Вся мелодрама складається з убивств і злочинів». Висміюючи ура-патріотичні п’єси модного тоді поета і драматурга Н. Кукольника (однокласника Гоголя по Ніжинській гімназії), Гоголь уїдливо зауважив: «Кукольник наваляв дюжину дюжин трагедій». Критичну думку про популярні в ту пору водевілі митець висловлює в «Театральному роз’їзді»: «Їдьте в театр: там кожен день ви побачите п’єсу, де один сховався під стілець, а інший витяг його звідти за ногу».

 

 

∙Учнівське повідомлення про композицію п’єси «Ревізор».

П’єса має 5 дій та передмову «Характери і костюми», де автор дає рекомендації акторам. Епіграфом до комедії Гоголь взяв народне прислів’я «На зеркало неча пенять, коли рожа крива».  Цікаво, що епіграф з’явився не відразу, а через шість років після виходу комедії. Це своєрідна відповідь Гоголя численним критикам, які накинулися і на п’єсу, і на її автора, бо упізнали себе в героях комедії, адже Гоголь вивів на сцену практично всі російські характери, розкрив усі суспільні пороки.

У п’єсі два основних конфлікти: внутрішній – зіткнення городничого і міщан; зовнішній – між чиновниками і ревізором. Композиційні елементи п’єси:

  • Зав’язка – городничий попереджає чиновників про таємний візит ревізора.
  • Розвиток дії – страх змусив чиновників давати хабарі, а Хлестаков скористався штучно створеною ситуацією.
  • Кульмінація – лист Хлестакова в Петербург Тряпічкіну, «який пописує статейки», в яких «і батька рідного не пожаліє». Інколи вважається несправжньою розв’язкою.
  • Розв’язка - приїзд справжнього ревізора. Німа сцена.

Комедія закінчується німою сценою. І чомусь здається, що в цю мить завмерли не тільки герої п’єси – заніміла вся Росія перед нищівною правдою, кинутою їй в лице.

Етнокультурний екскурс «Табель про ранги». У Російській імперії порядок стосунків між державними службовцями визначався законом «Табель про ранги». Всі державні посади були розділені на 14 рангів: перший – найвищий, останній – найнижчий.

  1. Канцлер (фельдмаршал,генерал-адмірал). 2.  Дійсний таємний радник (генерал армії, адмірал). 3.  Таємний радник (генерал-лейтенант, віце-адмірал). 4.  Дійсний статський радник (генерал-майор, контр-адмірал). 5.  Статський радник (полковник гвардії, полковник – командир бригади, капітан-командор). 6.  Колезький радник (армійський полковник та гвардійський підполковник, капітан першого рангу). 7.  Надвірний радник (майор, капітан другого рангу). 8.  Колезький асессор (капітан, ротмістр). 9.  Титульний радник (штабс-капітан, лейтенант). 10.  Колезький секретар (поручик, мічман). 11.  Корабельний секретар (підпоручик, корнет). 12.  Губернський секретар . 13.  Провінційний секретар; сенатський реєстратор; синодний реєстратор; кабінетний реєстратор. 14. Колезький реєстратор.

У середині ХІХ ст. посади цивільних чинів 11 та 13 були скасовані.

До чиновників 1 та 2 рангу зверталися «ваше високопревосходительство», 3-4 рангу – «ваше превосходительство», 5 рангу – «ваше високородіє», 6-8 рангів «ваше високоблагородіє», 9-14 рангів – «ваше благородіє». Якщо чин або титул людини був невідомий, дозволялось при першій зустрічі звернутись до співбесідника «Пане…», або «Милостивий пане…». Згідно того ж закону чиновник, який зайняв місце вище свого чину, або вимагав для себе більше почестей, або не виявляв шани до високопоставленої особи штрафувався, або арештовувався. Якщо високопоставлений чиновник виявляв неналежні почесті низькому чину, його теж могли покарати.

Коментар учителя до образу Хлестакова.  Образ Хлестакова – величезна творча удача Гоголя. Саме цей герой висловив суть епохи, описаної автором. Тоді в провінційній Росії про людину судили виключно за її станом, чином, а не по заслугах, розуму або душевних якостей.

Чому ж його прийняли за ревізора? «Ревізорство» героя – зовсім не його заслуга, це результат помилки повітового начальства. Боязкі злодії і шахраї самі возвеличили того, кого прийняли за високопоставлену особу. Своїм чиношануванням ці люди вивільнили підлу натуру героя і дали їй розгулятися. Тому він безтурботно бере хабарі, упадає одночасно і за дочкою, і за дружиною городничого, і так само, не замислюючись, робить Марії Антонівні пропозицію, бо не має ні совісті, ні моральних установок. Егоїзм не дає йому бачити далі свого носа. Він лише пливе за течією, яку створює випадок, і те, як він ним скористався, характеризує його не з кращого боку. Порядна, розумна і розважлива людина відмовилася б від неналежних почестей і не брала б несподівані гроші. Людина більш хитра на його місці спробувала б отримати максимальну вигоду і поїхала б, коли відчула найменшу підозру, що її розкусили. Але він недалекоглядний і несерйозний, все навколо він сприймає, як гру: своє життя, гроші, честь і почуття, долю городян, які довірились йому. Інший відчув хоча б легкі докори сумління, однак від усього щирого і доброго герой далекий, тому в азарті піймати великий куш готовий грати до останнього.

Хлестаков – колезький реєстратор («єлістратишка»), що відповідає останньому, XIV класу табелі про ранги. Герою хочеться піднятися над буденністю власного животіння, подолати соціальну приниженість, хоч це бажання – «з грязі в князі» – до пори до часу перебуває лише в підсвідомості героя і проявляється не без чужої допомоги: міські чиновники підказали роль – він її зіграв. Хлестакова піднесла підміна справжніх чеснот хибними уявленнями про них. Щоб стрибнути «з грязі в князі», не потрібно бути добрим, сміливим або надзвичайно розвиненим, достатньо вміти хитро скористатися нагодою. А бреше він … з презирства до самого себе, в ньому говорить бажання «змінити першу і третю особу місцями» (Лотман). Вище певного щабля герою не судилося піднятися, хіба що в уяві, тож йому починають ввижатися мармурові сходи і дзеркальні вікна.

Але, подібно до комахи, яка при збільшенні здається чудовиськом, Хлестаков в своїй нікчемності не тільки смішний, але і страшний.

Міжмистецькі зв’язки. Робота з картиною П. Федотова «Свіжий кавалер, або Ранок чиновника».

Картина «Свіжий кавалер» була написана через 10 років після «Ревізора» –  в 1846 році, й іронічно зображує життя і традиції чиновництва 1 половини 19 століття. Це епізод з життя чиновника, який отримав свою першу нагороду, став кавалером найнижчої відзнаки Російської імперії – ордена св. Станіслава 3-го ступеня. Але дрібний чиновник бачить в цьому шанс просування по службі, мріє про інше життя. Обстановка в квартирі героя небагата і пояснює його реакцію на таку невисоку нагороду. Образ героя та його бажання бути вище за рангом, ніж він є, виглядає смішним і безглуздим. Художник зобразив свого героя в карикатурному образі, який викликає посмішку у глядача.

Комічність образу досягається контрастом. Чиновник зображений в халаті, босоніж, в убогій кімнаті у позі римського імператора. На брудний халат причеплена нагорода. Серйозний вираз обличчя на тлі халата і домашньої обстановки викликає посмішку.

Кімната героя невелика, багато речей навалено купою. У кімнаті безлад, мундир зі значком «За 15 років бездоганної служби» висить на стільцях, всюди валяються якісь речі. Папільйотки героя і щипці для завивки волосся, які лежать на столі, говорять про бажання героя бути модним і доглянутим. Але за речами героя і кімнатою немає належного догляду. Навіть кішка на стільці худа і недоглянута. На обідньому столі, який також і робочий, лежить нарізана на газеті недоїдена ковбаса. Під столом валяються риб’ячі хребти. Поруч з гітарою, на підлозі, валяється розкрита книга – роман Тадея Булгаріна «Іван Вижигін», що говорить про «духовні запити» героя. Поєднання непоєднуваних на перший погляд предметів загострює комізм сцени майже до гротеску.

Гордість і зарозумілість чиновника притягує погляд, але хвалиться кавалер перед своєю служницею, учора ж святкував з приятелем – старим солдатом, що й досі п’яний лежить під столом. Погляд служниці насмішливо-зневажливий, якщо чиновник вказує їй на орден, то вона тикає йому під гордий ніс єдину пару рваних стоптаних чобіт.

 

  • Визначте роль Хлестакова в сподіваннях героїв комедії Гоголя –Городничого, чиновників, Добчинського і Бобчинського, купців, слюсарші, унтер-офіцерші (зразок заповненої таблиці див.:.
Герої твору Сподівання на Хлестакова-ревізора
Городничий Пов’язує з Хлестаковим надії на вдалий результат ревізії, збереження свого способу життя, якому виникає загроза; в подальшому через Хлестакова сподівається увійти у вищий світ, стати сильним світу цього, несподівано, в одну мить зробити карколомну кар’єру.
Чиновники Бачать в Хлестакові особу, від якої залежить їх подальша доля, збереження статусу, звільнення чи просування по службі.
Добчинський і Бобчинський Один просить допомогти присвоїти незаконнонародженому синові його прізвище, інший – розповісти про своє існування в Петербурзі вельможам або навіть государю (і це – аж ніяк не порожнє і смішне прохання; швидше за все, це свого роду спроба додати свого життя деякий вищий сенс, неусвідомлене прагнення залишити після себе якийсь слід, в наш час герой напросився б у друзі в соцмережах багатьом знаменитостям).
Купці Прийшли скаржитися на Городничого, який перейшов розумні межі, зайнявся здирництвом і грабунком, просять навести лад, обмежити апетити чиновників і встановити розумні побори з торговців.
Слюсарша Прагне справедливості, незаконно забрали в солдати її чоловіка.
Унтер-офіцерша Прагне справедливості, її незаконно і без вини висікли.
Висновок. У руках Хлестакова виявляються долі практично всіх людей цього міста. Одні прагнуть зберегти ситуацію беззаконня, інші – подолати її з допомогою «доброго царя». І вся гострота зображуваної ситуації полягає в тому, що Хлестаков нічого цього не зрозумів. Так, він центр всесвіту для городян – але несправжній, ілюзорний, уявний. Він – порожнеча, прийнята за центр, нуль, прийнятий за одиницю. І це вже трагедія…

 

До уроку 43

 

∙С л о в о  в ч и т е л я про. У 1835 р. вийшла збірка «Арабески», до якої увійшли повісті «Невський проспект», «Нотатки божевільного» і «Портрет», а також статті Гоголя з питань історії та мистецтва. За рік в журналі «Современник» публікує повість «Ніс», у 1842 році була видана повість «Шинель». Разом ці твори представляють собою ідейно-художню єдність, тому критики умовно об’єднали всі ці твори у цикл. Всі «Петербурзькі повісті» пов’язані проблематикою (влада чинів і грошей), єдністю героя («маленької» людини), провідними ідеями (розбещувальна сила грошей, викриття несправедливості суспільної системи). Вони правдиво відтворюють узагальнену картину Петербурга 30-х років, що концентровано відображала соціальні протиріччя усієї Російської імперії.

У повістях ясно визначився основний об’єкт сатири Гоголя – вульгарність людини і дійсності. Як і в «Ревізорі», в петербурзьких повістях немає безпосередньо вираженого ідеалу життя – він проявляється тільки в критичному пафосі творів. Невипадково цикл починається «Невським проспектом» – центральна вулиця чиновницької столиці стає символом обману і суєти. Фінальна репліка «О, не вірте цьому Невському проспекту… Все обман, все мрія, все не те, чим здається!» може служити епіграфом до всього циклу. Невипадково цикл завершується повістю повісті «Шинель», у якій Гоголь показав всевладдя «канцелярії» і розкрив нелюдськість станово-бюрократичного суспільства, яке, на думку автора, губить слабких і псує сильних. Тож центральною темою в петербурзьких повістях є зображення маленької людини в зіткненні з ворожою їм дійсністю. Гоголь надає темі нового звучання, досліджуючи не тільки сам конфлікт, але і заглиблюється в аналіз його причин і наслідків.

До уроку 44

Історико-культурна довідка. Житіє святого Акакія, яке добре було відоме Гоголю, відкриває читачам нові смисли цієї повісті.

Акакій жив у першій половині VI століття. Він був послушником при монастирі, настоятелем якого був дуже серйозний і злостивий старець. Настоятель постійно ставив Акакія на важку роботу, лаяв юнака, навіть жорстоко бив його. Акакій у відповідь був беззлобним, зносив все без нарікань, з терпінням, слухняністю, і відрізнявся великим смиренням. На дев’ятий рік його послуху і служби в старця Акакій від непосильної праці і раптової хвороби помер. За п’ять днів по тому наставник поскаржився іншому ченцю, мовляв, неприємність трапилася, послушник помер, але той не повірив. Разом вони відправилися до склепу, де поховано було Акакія. «Акакій, де ти? Ти помер?» – звернулися монахи до покійного, нібито він був живим і міг почути. «Ні, отче, – почув старець у відповідь.- Я не помер. Для того, хто обіцяв творити послух, смерті немає».

Ці слова, так потрясли наставника Акакія, що він з сорому і страху утік. Врозумлений старець випросив дозволу в ігумена і до кінця своїх днів жив і молився біля труни святого Акакія. Так Господь винагородив преподобного Акакія за його терпіння.

(За матеріалами: https://foma.ru/imya-akakij.html)

 

 

До уроку 45

∙Заповнення «Кіл Вена» або таблиці «Спільне та відмінне в образах «маленьких людей» Гоголя і Лермонтова.

                Акакій Акакійович                     Максим Максимович
                                                             Відмінне в героях
Цивільний петербурзький чиновник Бойовий офіцер, служить на Кавказі
Замкнений в собі, немає друзів, не вміє спілкуватись, жертва насмішок і знущань «Чудова душа, золоте серце», намагається подружитись зі всіма, прагне спілкування, але залишається самотнім
Відсутні будь-які прояви почуттів, ставлення до оточуючих, не розуміє трагізму свого становища Здатний на батьківську любов, турбується про Печоріна. Емоційно вразливий, тому ображається і стає сварливим буркотуном
                                                                Подібність героїв
Подвійне повторенні імені та по батькові, яке символізує повторення долі
«Маленькі люди», мають один  і той же чин 9 розряду, відсутність перспектив на службі, матеріально не забезпечені
Самотні, не мають сім’ї, відсутня повнота життя, випадок пробуджує приховані почуття
Обмежений світогляд, невміння критично сприйняти ситуацію
Самозречене виконання обов’язків, любов до справи, якою займаються

 

 

Поетична хвилинка.

Максим Максимыч

Среди родных героев русской прозы

Максим Максимыч, памятен ты мне,

И твой сюртук, в плечах немного узкий,

И тёмный плащ. И шашка на ремне.

И смуглость щёк, овеянных загаром,

Всё «да-с» и «нет-с» – твоя простая речь.

Твои рассказы громкие недаром

Сумел я с детства в памяти сберечь.

Прямое и доверчивое серце

Гордыне чуждо помыслов пустых.

Звезде побед навеки разгореться

Велел народ для воинов таких.

Ведь в светлый час последнего сраженья

Их выбор был решителен и прост…

И в старости без головокруженья

Над крутизною шли на Чертов мост.

В. Саянов

- Чи вдалося поету передати найважливіші риси Максима Максимовича?  Поміркуйте, чи може бути об’єктом поезії Акакій Акакійович? 

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *