0 249
Всесвітня література в школах України, 2017. – № 9 Серпень 31st, 2017 dolorian

Олександр Первак, Тамара Кам’янецька, Світлана Березовська. . Орієнтовне планування уроків зарубіжної літератури. 9 клас

До уроку 12

∙Розповідь учителя «Основні ознаки романтизму як напряму в літературі».

Одним із  характерних ознак романтизму було заперечення будь-яких правил і канонів у мистецтві. Основний закон романтизму – творча уява і свобода митця. Людина, яка здатна одухотворювати свою діяльність і світ, проголошується найвищою цінністю. Романтики відстоювали свободу особистості та загальнолюдські цінності, водночас вони викривали вади суспільства та життя і прагнули кращого буття, краси духовного ідеалу.

Письменник-романтик незадоволений буденним сірим життям, нудним, сповненим несправедливості, зла, неподобства … І тоді автор створює свій світ, кольоровий, гарний, пронизаний сонцем і запахом моря, населений сильними, благородними, красивими людьми. У цьому світі торжествує справедливість, і доля людини – в її власних руках.

Романтики обстоювали свободу особистості як основу життя, виступали за щирі людські стосунки, не приймали лицемірства, фальші, насильства. Вони зображували дуже контрастні психологічні стани, відкривали невідомі глибини людського духу, намагалися пізнати і зобразити людську душу в русі. Романтики заглиблювалися у внутрішній світ особистості та намагалися передати приховані порухи людської душі. На першому плані почуття і переживання людини. Ідеал романтиків – вільна, духовно розвинена особистість, що шукає гармонію із собою, людьми, природою, світом, прагне високих ідеалів. Не завжди вона знаходять ідеал у житті, що спричиняє песимізм і трагізм. Романтичний герой творить світ своєї уяви, відмінний від світу реального, сповненого суперечностей і трагізму. Його не влаштовує недосконалість навколишнього світу, моральна ницість людства. Однак він не тікає від дійсності, а намагається цей світ одухотворити, змінити. Прикладом такого героя є відомий вам Шерлок Холмс.

У центрі уваги романтиків виняткова особистість у виняткових обставинах. Винятковий характер – це нетиповий, непересічний характер, незвичайна особистість, не схожа на інших людей, навіть «дивна» з погляду її оточення, згадайте хоча б Леграна, героя «Золотого жука». Виняткові обставини, в яких діє такий винятковий герой, — це найчастіше ситуації, пов’язані із загрозою для його життя, це вороже оточення, яке не розуміє героя, протистоїть йому, намагається пригнітити його волю, обмежити його свободу. Часто у конфлікті з ним герой гине.

Герої романтичних творів – це сильні характери, вони пристрасні, емоційні, мають потяг до прекрасного, але часто відчувають розчарування в житті. Тому романтичний герой є бунтарем, одержимим «світовою скорботою», тираноборцем. У нього інколи хвороблива уява, він схильний до містицизму і самопожертви, його поведінка непередбачувана і фатальна, а світовідчуття наскрізь трагічне.  Він не може знайти ні відради, ні спокою, сумує і тужить за щастям, яке здається недосяжним, мріє про краще життя і бореться за нього. Прагнення волі, звільнення людини й усього людства від жорстокості, несправедливості, тиранії визначає пафос багатьох творів романтиків.

Настроям,  емоційним станам людини завжди співзвучна природа, у якій вирують різні таємничі сили. Життя природи подається контрастно. Природа для романтиків –взірець гармонії, органічної цілісності, втілення потаємних, суперечливих, стихійних сил. Романтики оспівували природу, поетизували її силу, красу, цілісність, таїну. Природа для них є невід’ємною частиною душі людини, а людина – невід’ємною часткою природи.

Романтики поетизували кохання і образи коханих. Любов для них є сенсом життя і шляхом до гармонії зі світом, це велика сила, яка має надзвичайний вплив на людину, її почуття, настрої. Часто кохання поєднувалося зі стражданням. Кохання відкриває в людині нові моральні якості, є напруженим моментом духовного життя.

Романтики користувалися фольклором як невичерпним джерелом тем, образів, сюжетів і мовних прийомів, але надавали цьому арсеналу художніх засобів у своїх творах принципово нових форм, нового звучання, вишуканої художньої форми. Пошуки національного виразу зумовили ще одну характерну рису романтичної творчості — історизм. Романтиків дуже цікавили вузлові моменти національної історії, а також роль сильної особистості в історичних процесах. Минуле має велику вартість, бо є підготовкою для кращого майбутнього, яке вони ідеалізують. Романтики поетизують національно-визвольну боротьбу, показують зростання національної свідомості. Зацікавленість історією виявлялася в підвищеній увазі романтиків до змалювання національних звичаїв, особливостей поведінки, манери спілкування, національних особливостей вбрання, побуту тощо, тобто суми етнографічних реалій. Ця сума етнографічних реалій, змалювання якої стало майже обов’язковим для романтиків, дістала назву місцевого колориту.

Особливою є і поетика романтичних творів. Романтики широко використовують поетику контрастів. Через контрасти митці показували протиборство різних начал у світі, внутрішнього конфлікту особистості, несумісність високих ідеалів з буденною дійсністю. У романтичних творах також велику роль відіграє іронія, яка допомагає героєві тверезо оцінити недосконалість світу і здобути внутрішню свободу, звільнити людський дух. Твори романтиків мають гострі сюжети, яскраві образи, інколи гротескні. Створюючи власний художній світ екзотики, минулого, фантастики, вони намагаються осмислити проблеми буття особистості та світу.

Характерною особливістю романтизму як художньої системи є використання символіки. Символ – це пошук прихованого смислу, що містить у собі цей світ. Символіка у творах романтиків допомагає відобразити таїну, яку вони вбачали в людині та у світі.

Романтична література має свою систему жанрів. На роль провідних висунулись не епічні, а ліричні і ліро-епічні жанри, в яких акцент міг переміщуватися з того, про що розповідається, на того, хто розповідає. Чільне місце посідають ліричні жанри (балада, елегія, лірична поема, дружнє послання). Серед прозових – психологічна повість, новела, лірична казка. Виступивши проти класицизму, романтики вимагали нового підходу до поетики – творчого, позбавленого приписів та правил. Творчість романтиків породжує вільні поетичні форми, у ній з’являються нові різновиди жанрів. Вони не дотримуються «чистоти жанру», змішують прозу з віршами, епічні форми з ліричними, героїку з лірикою, роман з філософськими роздумами, вводять фольклорні жанри, тому з’являються нові жанри – ліро-епічна поема, соціально-психологічна драма, ліро-філософський роман, новела, казка, психологічна повість.

Повідомлення учня «Соціально-політичні чинники виникнення романтизму»Романтизм як літературний напрямок зазнав суспільно-історичних впливів. Романтизм народився під сузір’ям Великої Французької революції 1789 року. Так стверджували західноєвропейські романтики. Їх захоплювали ідеї Рівності, Братерства, Свободи. Передові люди Європи із захватом стежили за подіями у Франції, яка стала прикладом того, як можна змінити суспільство на краще, зробити його досконалим.

Проте невдовзі в країні почалася запекла боротьба за владу. Австрія, Англія, Пруссія оголосила Франції війну. Молодому генералові Бонапарту вдалося врятувати країну від зовнішніх ворогів і внутрішньої анархії. Почалися наполеонівські війни. Населення європейських країн часто із захватом зустрічало наполеонівських завойовників, бо вважало, що Наполеон хоче установити в Європі новий лад на засадах розуму та ідеалів революції. Але через деякий час стало зрозуміло, що він є безпринципним і цинічним завойовником. Після його нападу на Росію в 1812 році проти загарбників піднялися народи. Наполеонівська армія була розгромлена.

У період національно-визвольного руху відбувається загострення протиріч у буржуазному суспільстві. Це була епоха зламу старих феодальних відносин, росту класу буржуазії та її перемоги в багатьох країнах Західної Європи. Європа переживає сильне духовне потрясіння і глибоке розчарування. Високі ідеї революції не справдилися, а багато невинних жертв загинули під ножем гільйотини. Духовні цінності, яких прагнули революціонери, поступилися іншим – владі грошей та буржуазному розрахункові. Влада золота розвіяла ілюзії, знищила мрії побачити людину вільною. Буржуазія перетворилася на зграю гнобителів, що викликала відразу. Романтизм виник як своєрідний протест проти влади золота, проти наживи, бездуховного буржуазного суспільства, а також як реакція суспільства на розчарування у просвітницьких ідеалах.

Письменники, художники, музиканти стали свідками грандіозних подій, революційних струсів, які кардинально змінили життя. Багато хто з них захоплено привітав зміни, із захватом сприйняв ідеї Великої Французької революції. Здавалося б, ця революція мала сприяти появі художніх творів, сповнених захвату й радості. Але новий суспільний порядок був далекий від романтичного ідеалу – прийшло розчарування.

Отже, історичним підґрунтям романтизму стала негативна реакція громадськості на історичні події, які відбувалися в Європі після Великої Французької революції

Повідомлення учня. «Естетичні чинники романтизму».

У другій половині  XVIII ст. в Європі (особливо Франції) провідним напрямом залишався класицизм з його суворою регламентацією й культом розуму, раціоналізмом.

Але наприкінці XVIII ст. у надрах класицизму виникає новий напрям – романтизм, який згодом став запереченням нормативної естетики класицизму. Романтики спростовували будь-які канони в мистецтві, зокрема правило трьох єдностей, жанрову ієрархію, статичність характерів, регламентацію мови.

Класицизм із його суворими правилами все в житті чітко розмежовував, а в романтиків немає кордонів, у них існують відтінки, напівтони. На відміну від класицистів, романтики висунули ідею абсолютної свободи митця, проголосили його творчу волю й незалежність від усіляких обмежень у літературній праці.

Але романтизм спирається і на здобутки класицистів (Гете, Шиллер). Саме в надрах класицизму сформувалися зародки естетики романтизму. Це відтворення складного й багатогранного життя людини, возвеличення сили її духу, могутність розуму в осягненні світу й природи, утвердження вагомої ролі мистецтва, творчості.

Естетика романтизму спирається і на досягнення сентименталізму. Сентименталізм відображає увагу до внутрішнього світу людини, який знаходиться в гармонії з навколишнім світом, а романтизм протиставляє внутрішньому світові світ навколишній.

Романтична ідеологія виходить з того, що розум не є джерелом пізнання, а лише властивістю людського духу. Таке пізнання романтики, продовжуючи традиції сентименталістів, пов’язували з почуттям, інтуїцією, тобто вони проголошували пріоритет почуттів над розумом, прагнули відшукати не логіку і розумне, а внутрішні суперечності як у житті людини, так і в суспільстві, в історичному процесі.

Романтики виробили і власну естетичну платформу, поклавши в її основу принцип вільної творчості поета та вільної поетичної форми, не скутої жодними правилами. Митець підпорядковується лише власним почуття та емоціям, віддається на волю поетичного натхнення, інтуїції. Тільки так він наближається до таємничих істин. Романтики створили справжній культ мистецтва, що відкриває таємниці життя. Від реалістичного зображення дійсності представники романтизму відмовилися, тому що були незадоволені її антиестетичним характером. Отже, романтизм в естетичному плані став реакцією на кризу усіх попередніх художніх стилів.

 

Повідомлення учня. «Філософське підґрунтя романтизму».

На світогляд романтиків вплинула ідеалістична філософія, братів Августа і Фрідріха Шлегелів, Фрідріха Шеллінга, Іммануїла Канта, і особливо суб’єктивний ідеалізм Йоганна Готліба Фіхте, який проголошував людське «Я» єдиною реальністю, декларував почуття глибокої поваги до сильно вираженої індивідуальності, закликав до необмеженої особистої свободи, часто навіть до нестримуваного свавілля. У теоріях  філософів письменників приваблювала складність людської душі, боротьба в ній протилежних начал, роздвоєність свідомості.

Концепція особистості, висунута романтиками, суттєво відрізнялася від концепції людини, висунутої теоретиками Просвітництва, була принципово новою позицією. Індивідуальність людини була цінною для Просвітництва в тій мірі, в якій вона було корисною для суспільства. Навпаки, для романтиків критерій суспільної вартості не визначав справжньої ціни людського «Я», воно було для них самоцінним. В центрі уваги поетів-романтиків не просто людське «Я», а особистість, яка протиставляє себе всьому іншому світові, немовби підноситься над сірою масою.

Кроком до утвердження нового напряму стала діяльність німецького гуртка філософів-романтиків. У 1797р. в Ієні навколо братів Августа та Фрідріха Шлегелів гуртується товариство письменників і вчених (Новаліс, Л.Тік, В.Вакенродер, філософи Ф.Шеллінг, Й.Фіхте та інші), які обґрунтували принципи романтизму, застосували їх у художній практиці. Ф.Шлегель стверджував, що романтизм створює новий тип героя, який є неповторною особистістю і диктує дійсності свої закони. Саме він висунув принцип історизму, тобто зв’язок літератури з дійсністю. Філософ вважав, що найповнішим засобом пізнання є творча інтуїція. Він намагався привернути увагу письменників до міфології. А. Шлегель висунув власну теорію щодо ролі мистецтва в розвитку дійсності, теорію контрастів.

Ф. Шеллінг запропонував ідею про безмежність проявів природи. Природа – це вир різних стихій, які мають різноманітні, неповторні форми. Вона дає зразок пізнання світу, який є цілісним і багатогранним. Філософ утверджував думку про пріоритет інтуїції в пізнанні світу, про свободу виявлення особистості, про те, що істину треба шукати у сфері почуттів і підсвідомого.

На філософію романтиків великий вплив мав ідеалізм І. Канта та Й.Г.Фіхте, а також ідеї Ж-Ж.Руссо про протиставлення природи і цивілізації. Це була відмова від раціонального розуміння людської природи, утвердження великої ролі почуттів у формуванні особистості й осягненні нею світу, протиставлення природи та цивілізації («природна», « культурна» людина, яка зазнала ганебного впливу цивілізації).

Підґрунтям романтизму стала теорія Й. Гердера. Він склав програму  оновлення мистецтва шляхом звернення до народно-національних витоків, утверджував, що культура і література живляться духовними здобутками і традиціями різних народів. Письменники-романісти, спираючись на його теорію, збирали народні пісні, легенди, казки і проймалися духом народної творчості.

Повідомлення учня «Романтизм в Україні».

Український романтизм виник на межі 20-х та 30-х років XIX ст. у Харкові, а наприкінці 30-х років у Галицькій Україні. В 40-х роках він з’явився в Києві, його проявом було Кирило-Мефодіївське братство.

На творчість українських романтиків мала вплив «філософія серця» Г. Сковороди. Його філософське вчення виникло під впливом багатьох джерел і тому мало досить складний характер. На його думку, серце є осереддям людського у людині, воно є органом самопізнання і тією силою, що проводить людину шляхом самовдосконалення.

Напрям сформувався в боротьбі за право на життя української мови та літератури, за право розвитку української культури взагалі за умов жорстокого придушення російським та польським великодержавним шовінізмом, тому й розвивався в дусі національно-визвольного руху. Український романтизм був звернений до героїчного минулого, українського народу, до його національно-визвольної боротьби. Він поетизував Запорозьку Січ, гетьманів, народних вождів, минуле України, її народ, що виборював волю. Історія України та її народ – основні теми українських романтиків. Український романтизм особливо тісно пов’язаний з народнопісенною творчістю і водночас споріднений з українською народною вдачею.

Літературний персонаж і його психологія подавались як наслідок складного нашарування різних чинників. Передовсім такий персонаж тлумачився як людина, що здатна до глибоких внутрішніх почуттів, специфіку яких можна пояснити етнічним місцевим українським колоритом.

Серед представників романтизму в українській літературі слід назвати М.Шашкевича, Я.Головацького, А.Метлинського, М.Максимовича, В.Забілу, Є.Гребінку та інших. Яскравими зразками романтики є болісне осмислення національної історії (П.Куліш, Т.Шевченко), самобутність творчості Марка Вовчка, бурхливий, гротескний, соковитий, ліричний і дошкульний гумор І.Нечуя-Левицького.

В Україні романтизм відіграв значну роль у пробудженні національної свідомості, обґрунтуванні історичної самобутності народу, його духу, культурних традицій, мови, літератури. Поступово український романтизм припинив своє існування як художній напрям, але продовжувався в різних модифікаціях, використовувався як стиль не одним письменником пізніших часів.

Повідомлення підготовлених учнів «Романтизм у малярстві»

У ч е н ь  1. Становлення романтизму в живописі припадає на кінець XVIII – початок XIX ст. Романтичне мистецтво в яскравій і емоційній формі відобразило духовні пошуки цієї епохи. В основі романтичного світогляду лежить ідея творчої свободи митця, необмежений розквіт його поетичної уяви, культ сильних почуттів непересічної особистості, підвищений інтерес до народної культури і фольклору, захоплення християнською містикою та екзотикою далеких країн.

Для романтичного стилю в малярстві характерні перевага живописного начала над лінійним, колориту над малюнком, всілякі ускладнення, навіть хаотичність композиції, драматизація життя, зіткнення зустрічних напрямів руху. Художники, обираючи теми для творів, зверталися до незвичайних, драматичних моментів історії, їх цікавили героїчні легенди, екзотичні країни, люди із сильними характерами та вольовими вчинками.

Романтиків також приваблював контраст між вічною, величною природою і бентежною душею самотньої людини. Для них природа стала тим омріяним притулком, де вони шукали захисту від тривог реального життя.

Серед художників-романтиків слід назвати Т.Жеріко, Е.Делакруа (Франція), К.Д.Фрідріха (Німеччина), Дж.М.В.Тернера, В.Блейка (Англія), Ф.Гойю (Іспанія), О.Кіпренського, К.Брюллова, І.Айвазовського (Росія), І.Сошенка, О.Сластіона (Україна).

У ч е н ь 2. Картини французького художника-романтика Ежена Делакруа (1798-1830) розкривають тему боротьби за свободу й показують сильну особистість у момент найвищого напруження духовних сил. Провідною темою для Делакруа став Схід у всіх своїх екзотичних проявах: дивовижна природа, побут і історія, людські характери, своєрідність спілкування людей. Митця приваблюють трагічні, переломні моменти історії, які він намагається зафіксувати на полотні, користуючись новим художнім методом. Делакруа вважається майстром гармонії світла, створення колориту, об’єднання окремих яскравих деталей в одне колористичне ціле.

 (Демонстрація репродукції картини Е. Делакруа «Поєдинок гяура з пашею»).

Грецькій темі присвячена картина Е. Делакруа «Поєдинок гяура з пашею» (1826).

Гяур – мусульманська назва іновірця, спотворене арабське слово, що означає «невіруючий у Бога». Полотно розповідає про останні моменти бою гяура з пашею. Майже в клубок злилися два вершники: гяур у білому одязі на вороному коні і паша в червоному — на білому скакуні. Гяур зараз смертельно поранить пашу. Його шабля вже наблизилася до цілі. Хоча турок намагається рукою відштовхнути ворога, однак результат поєдинку очевидний. Зараз вороний ударить по коліну білого скакуна, він упаде — це лише прискорить загибель паші. На цьому місці йшов бій: на землі тіло вбитого турка. Цей поєдинок останній.

Ежен Делакруа залишив лише крайку землі, вузьку смужку похмурого, грізного неба, виділивши в центрі битву гяура і паші. І хоча відображені на картині найтрагічніші хвилини поєдинку, полотно просто красиве. Яскраве, розшите золотом національне вбрання, позолочена збруя, блищить золотом зброя, прекрасні сильні тварини, ефектно навис гяур над майже подоланим пашею.

Це полотно і яскравим екзотичним сюжетом, і красою, і темою є яскравою ілюстрацією романтизму як мистецького напряму.

У ч е н ь 3. Боротьбі за свободу і незалежність Франції присвячено, напевно, найбільш відомий твір Ежена Делакруа «Свобода на барикадах» (1830, Лувр, Париж), створений від вражень про Паризьку революцію в липні 1830 р.

(Демонстрація репродукції картини Е. Делакруа «Свобода на барикадах».)

Люди, переважно студенти, вийшли на вулиці з вимогою відмінити ряд урядових обмежень. «Я вибрав сучасний сюжет — барикаду, і нехай я не прислужився батьківщині в бою, прислужуся їй хоча б у живописі», – так пояснив Делакруа в листі братові Шарлю мотиви створення полотна. Серед повсталих художник написав і самого себе, цим самим виразив свої політичні переконання і романтичну спрагу боротьби.

Ставлячи завдання розкрити абстрактне поняття «свобода», художник використав алегорію. Народжена в бурхливий революційний час мрія про волю, яка несе в життя зміни, втілилася в напівоголеній жінці. В її образі простежуються риси зразків античного мистецтва: пропорції обличчя відповідають канонам краси, яким підкорювалася грецька скульптура. Однак ця сучасна Венера стала втіленням ідеалів нового часу.

Героїня займає центральне місце на полотні, хоча спочатку Делакруа не мав на меті зображувати її як алегорію, а хотів обмежитися романтичною смертю прекрасного героя на барикадах. Вільний одяг, який розвіває вітер, надає її образу і картині в цілому характерну для романтизму динаміку, доповнюється головним убором, який взятий із зовсім  іншого часу, –  ковпаком якобинців (членів політично-революційного руху), рушницею, штиком і прапором. Дівчина закликає іти вперед, нехай навіть на шляху стають перешкодою бездиханні тіла тих, хто вже віддав життя в боротьбі. Занадто романтично зображені жертви на передньому плані картини навіть стали закидом художникові як такі, що шокують і епатують публіку.

У ч е н ь 4. Франсиско Гойя (1746-1828) — геніальний іспанський художник, що протистояв  світовому злу в найрізноманітніших його проявах. Його творчість просякнута дійсно національним духом. Художник яскраво й натхненно відображає свій час, дуже часто використовуючи алегорію чи складні фантастичні образи.

(Демонстрація репродукцій картин серії «Капрічос».)

Серія офортів «Капрічос» (тобто забаганка, гра фантазії), створена у 1794-1798 р.р., вважається енциклопедією тогочасної іспанської дійсності. Перед нами постає жахливий світ чудовиськ і виродків. Тут і віслюки, що глузливо шкіряться, осідлавши людей, й монахи, що слухають папугу-проповідника, й сухе дерево в монашій рясі, перед яким падають на коліна забобонні люди.

«Сон розуму породжує чудовиськ», ­— написав художник під одним зі своїх офортів. І це не лише ключ до розв’язання багатьох творів Гойї, але і його спроба розгадати складну людську душу, в якій дивним чином поєднуються любов і ненависть, добро і підлість. Художня мова «Капрічос» складна, у ній вибагливо з’єднані гротеск і реальність, гостра сатира й тонкий аналіз дійсності. Вона складна й зашифрована.

У ч е н ь 5. Ф.Гойя декілька разів писав кориду, яку добре знав, тому що в юності сам брав у ній участь. На картині «Бій биків» («Корида на подвійній арені») художник зобразив одразу дві кориди: арена розділена дерев’яним бар’єром. Ліворуч матадор, який вийняв шпагу і дражнить бика червоним полотном, нападаючи на тварину. Праворуч — бик атакує пікадора на коні. Збуджені глядачі підвелися зі своїх місць. Арену залило сонячне світло, воно примушує блищати різнокольоровий одяг і створює враження свята.

(Демонстрація репродукцій картин Ф. Гойї «Бій биків», «Розстріл мадридських повстанців».)

На полотні «Розстріл мадридських повстанців у ніч на 3 травня 1808 року» автор показав, як французи розстрілювали мадридських повстанців. Однак фігури поставлених на коліна, приречених до розстрілу іспанців, хоча вони і розташовані на невеликому пагорбі, більші, ніж їхні кати (автор знехтував правилами перспективи), що знаходяться на передньому плані. Здається, що після залпу карателів розстріляні ними іспанці впадуть на них і зімнуть, поховають під собою. Така сила живопису Франсиско Гойї-патріота

 

Повідомлення підготовлених учнів «Романтизм у музиці».

У ч е н ь 1. Композитори-романтики збагатили музичне мистецтво безліччю нових тем, утверджували високі цінності духовного світу людини. Одним з головних досягнень музичного мистецтва XIX ст. є розробка лірико-психологічних образів. Музика романтиків – це перш за все вираження їх внутрішнього світу, фортепіанний або пісенний щоденник, у якому кожна сторінка — сповідь композитора.

Починаючи з камерних романсів Шуберта і завершуючи монументальними полотнами симфоній Берліоза, опер Вагнера, у творчості всіх романтиків головною є тема ліричної оповіді, особливо цікава любовна лірика, яка найбільш повно розкриває внутрішній світ героя.

В їхній музиці тонко окреслені  різноманітні картини природи, образи нудьги і мрії, страждання і духовного пориву до недосяжної прекрасної мети.

Важливим моментом естетики музичного мистецтва романтизму була ідея синтезу мистецтв, яка знайшла найбільш яскраве вираження в оперній творчості Вагнера та в програмній музиці Ліста, Шумана, Берліоза, Мендельсона.

У симфонічних поемах Ліста відображається тажіння до роздумів, переживань. Створюються ліричні камерні фортепіанні мініатюри, які відрізняються яскравим новаторством.

Провідним жанром романтичної музики стала пісня (романс), як один із найбільш ліричних музичних жанрів, у якому злились воєдино мистецтво поезії і музики.

Поряд з романсом розквітає і камерна фортепіанна мініатюра (ноктюрн, вальс, мазурка, п’єса), яка була дуже зручна для передачі ліричного настрою, проста і близька до народної пісні, танцю.

З міським побутом пов’язаний і розквіт танцювальної мініатюри – вальси Шуберта, мазурки і вальси Шопена – найвищий вияв романтичних тенденцій.

У ч е н ь 2. У кожній країні романтизм мав свої особливості, свою улюблену сферу музичного виявлення. У Франції найвищим вираженням романтизму в музиці стала симфонія Берліоза, а його продовженням – симфонічні поеми Ліста.

У німецькій і австрійській музиці він викликав розквіт пісні. Романтичні пісні Шуберта, Шумана, Брамса – золотий фонд пісенного мистецтва. Любов романтиків до історії і світу народних легенд відбилась в операх Вебера, пізніше – Вагнера. Інше забарвлення отримав романтизм у Франції. Початок романтичній опері поклав Россіні. Ця лінія була продовжена в романтичних операх молодого Верді – співця італійського національного руху.

Романтизм у польській і чеській музиці проявився в поетичному переосмисленні форм народного мистецтва, найяскравіше в мазурках, полонезах, баладах Шопена, в польках Б. Сметани, у «Слов’янських танцях» А. Дворжака.

Романтизм у Росії – це скорботні елегії Глінки і Аляб’єва, балади Верестовського. Скрябін і Рахманінов воскресили такі риси романтизму, як невпинний політ фантазії і задушевність лірики. Елементи романтизму виявилися у творах українських композиторів С. Гулака-Артемовського, М. Лисенка.

 

До уроку 13

Кластер «Книга пісень Г. Гейне»

Курсивом подано орієнтовні учнівські записи до макету кластера.

«Книга пісень» (1816-1927), 215 віршів
Літературна традиція: «Пісня пісень» (Біблія) та збірка Петрарки «Канцоньєре»
Фольклорна традиція: наслідування народних пісень
Тема – нерозділене кохання. Прообрази героїв – сам поет, його кузини Амалія, Тереза
Розкриття теми кохання в розділах книги:
«Юнацькі страждання» «Ліричне інтермецо» «Знову на батьківщині» «З подорожі на Гарц» «Північне море»
Ліричний герой у розпачі, страждає від нещасливого кохання до жорстокої красуні. Любов- то фатальна сила, що стоїть над людьми Світла туга закоханого без взаємності, уславлення справжньої любовілюдського почуття, що приносить і щастя, і муки Любов постає як згадка про світле, хоча й болюче почуття, розчарування в ідеалі коханої Розуміння неоднозначності почуття любові, прагнення знайти відповіді на вічні питання життя.
Літературне новаторство: романтичне страждання через невизнання його особистості, соціальні мотиви
Жанри: пісні, балади, романси, сонети

Легенда про Лорелей. Дуже давно на березі Рейну, що ніс свої бурхливі води між вузькими скелями, жив бідний рибалка зі своєю красунею дочкою Лорелей. Вийде бувало дівчина на ґанок, розпустить довге золоте волосся, заспіває чарівним голосом пісню – і здається, що навіть сонце починає світити по-особливому. Багато юнаків із навколишніх сіл сваталися до неї, але Лорелей покохала заможного рицаря і переїхала жити до нього в замок. Та кохання чоловіка виявилося недовгим. Натерпівшись принижень, Лорелей змушена була повернутися в маленьку хижку свого батька. Вона більше не співала чудових пісень, а в її душі глибоко причаїлися біль і образа. І почали люди говорити, що Лорелей стала відьмою, що вона приваблює чоловіків злими чарами і зживає їх зі світу, щоб помститися за зраду рицаря.

Місцевий єпископ покликав дівчину до сповіді. І вона вирішила прийняти постриг у віддаленому монастирі. Шлях до монастиря проходив по березі Рейну. І сталося так, що в цей час по ріці пропливав у човні її колишній коханий. Побачила його Лорелей, протягнула до нього руки і покликала по імені. Почув рицар, глянув на берег і випустив із рук весла. Підхопив човна коловорот, і він миттю щез у вирі. Лорелей кинулася у воду з надією врятувати свого коханого, але тільки золоте волосся промайнуло в останній раз у пінистій хвилі.

З того часу під час заходу сонця на високій скелі, що нависла над Рейном, стала з’являтися прекрасна дівчина-русалка. Вона сидить на камені, розчісує золотим гребінцем своє золотисте волосся і співає сумну пісню, та так співає, що жоден рибалка, який пропливає поблизу, не може залишитися байдужим. Він забуває про все, кидає весла і дивиться тільки туди, на вершину скелі, звідки лунає чарівний голос. І ось уже вир підхоплює човна і ховає його у морській глибині…

До уроку 15

Переклад Володимира Самійленка

«Мій дух, як ніч..».

Переклад Валерії Богуславської

«Мій дух згасає…»

 

Мій дух, як ніч. О, грай скоріш:
Я ще вчуваю арфи глас.
Нехай воркує жалібніш
І тішить слух в останій час.
Як ще надія в серці спить,
Її розбудить любий спів.
Як є сльоза – вона збіжить,
Поки мій мозок не згорів.
Але суворо й смутно грай,
Додай жалю в свій перший звук.
Молю тебе, заплакать дай.
Бо розпадеться серце з мук.
Воно в собі терпить давно,
Вже в йому вщерть тяжких образ;
Як не поможе спів, воно
Від мук страшних порветься враз.

1

Мій дух згасає — не барись, —

Хай струни арфи зронять звук.

Душі заболілої торкнись

Летючим рухом чуйних рук.

Хай серце, цвинтар безнадій,

Озветься пам’яттю розлук,

Нехай пропалить мозок мій

Сльоза, забута поміж вій.

2

Але й на мить не звеселись,

Здобудь з глибин зотлілий жар.

Я хочу плакати — без сліз

Розірве груди цей тягар.

Музико, журний маєш дар,

Втамуй же смутком — звичний щем,

Розвій, приспи смертельний згар.

Хай згину — тільки грай іще!

Повідомлення учня. Вплив творчості Байрона на розвиток романтизму в Європі.

 

З ім’ям Байрона пов’язана ціла епоха в розвитку не тільки англійської, але й світової літератури XIX ст. –  епоха романтизму. Байрона називають найяскравішим романтиком, а його творчість вважають взірцем романтизму.  І. Франко у своїй критичній статті “Лорд Байрон” акцентує увагу на тому, що поет виступає виразником настроїв цілої епохи: «Може, ані один поет на світі не мав такого широкого і глибокого впливу на сучасну і пізнішу літературу, як лорд Байрон. Се знак, що, висказуючи свої погляди, болі і мрії, він висказував заразом і те, що відчував цілий загал, чим жила уся суспільність, знак, що він був духовним, а до того геніальним представником свого часу».

Байрон прагнув бачити людину гідною свого призначення на землі, бунтував проти політики Англії, вставав на захист знедолених, поневолених, підтримував народи, які виборювали свободу. Визнання винятковості особистості поета, його феноменальної влади над розумом і серцями сучасників пояснювалося тим, що особистість поета та його творчість нерозривні. Сучасників поета вражали незвичайний масштаб його художніх відкриттів, неординарність поетичного мислення, поєднання в його поезії скорботи та іронії, розчарування в житті, оспівування вільної природи і природних почуттів, бурні пристрасті і заглиблений самоаналіз.

Особливість творчості Байрона відбилася на літературному процесі того часу. І важко назвати поета, який би не відчув на собі вплив поета-романтика Байрона. Жоден з поетів минулого чи сьогодення не мав такого впливу на своїх сучасників і послідовників як в літературі, так і в громадському житті. Причина потужного впливу поета на сучасне йому європейське суспільство полягає в тому, що відбулася переоцінка життєвих цінностей. Цю проблему Байрон поставив перед сучасниками. Для них він був не лише «володарем дум» (за визначенням О. Пушкіна), великим поетом і борцем за свободу людини і народів, а й могутньою життєвою силою, яка мала вплив на їхні дії і вчинки, особистістю, яка вступила в боротьбу з жорстоким світом, із самим собою, із власними слабкостями, пристрастями й сумнівами. Тому немає нічого дивного в тому, що під зачаруванням особистості Байрона Англія в період романтизму ввійшла у світову моду. А після того, як Англія відреклася від бунтівного лорда і поета, а особливо по його загибелі в Туманний Альбіон здійснювали паломництво, надзвичайно популярними були його портрети, есе, спогади про зустрічі з ним.

Байроном зачитувались не тільки в Англії, але й у всій Європі: Й. В. Гете, Г. Гейне, А. Міцкевич, К. Рилєєв, О. Пушкін, М. Лермонтов спеціально вивчали англійську мову, щоб познайомитися з байронівською поезією в оригіналі. Байрон був кумиром цілої історичної епохи. В XIX ст. широко розповсюджувалися переклади його творів. Так в Україні популярними були переспіви М. Костомарова, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки. Тарас Шевченко називав Байрона поетом «великим і знаменитим».

Необхідно лише додати, що видатні представники романтизму, зазнавши впливу байронівської поезії, були глибоко самобутніми національними поетами і виходили на новий рівень відтворення людини і світу у їхньому одвічному взаємозв’язку і взаємозалежності. За влучним порівнянням данського літературознавця Георга Брандеса, «байронівська поезія була бурхливим, але водночас благотворним потоком: він, щоправда, усе зруйнував на своєму шляху, сіяв відчай і сльози, але разом з тим забирав із собою усе занепале, прогниле і в своїй білій піні та діамантових бризках таїв світлу веселку, яка була ніби знаменням майбутнього щастя Європи та людства».

 

До уроку 16

Повідомлення учня «Історична довідка про Івана Мазепу».

Мазепа Іван Степанович – гетьман України з 1687 по 1709 роки, видатний державно-політичний і культурний діяч кінця XVII – початку XVIII  ст.

Іван Мазепа народився 20 березня 1639 року в Україні в селі Мазепинці (нині Білоцерківський район Київської області). Належав він до родини відомої правобережної української шляхти Мазеп – Колядинських.. Його батько був козацьким отаманом, а мати походила з давнього шляхетного роду. Дитинство Мазепи припало на час невпинних боїв козаків з Польщею. Хлопець змалку мусив навчитися їздити верхи, володіти шаблею та засвоїти всі ті військові вправи, які, як він вважав, потрібні йому як нащадку козаків. В інтелігентній родині наука завжди була в пошані, тому навчанню сина батьки приділяли велику увагу. Початкову освіту отримав у школі Київського братства,  згодом закінчив Києво-Могилянський колегіум. Три роки він вивчав різні науки, виділяючи латину і риторику. Батько мріяв про кар’єру для свого сина, і коли той повернувся з Києва, відправив його служити пажем при дворі польського короля Яна Казимира. Молодий Мазепа зумів швидко завоювати прихильність короля, який був зацікавлений у подальшій освіті свого «покойового».

Юнак закінчив Єзуїтську колегію у Полоцьку, коштом короля був відправлений за кордон для завершення освіти, відвідав Німеччину, Францію, Італію, Голландію, де здобув чудову європейську освіту. Важливим для нього був досвід європейського політичного та культурного життя. Він знав кілька європейських мов.

У 1659 році як королівський посол відвідував Запоріжжя та вдало виконував інші нелегкі дипломатичні місії в Україні. Згодом Іван Мазепа вступив на службу до гетьмана Петра Дорошенка в 1669 році, а потім Івана Сагайдачного, які мали програми відродження самостійної і соборної української держави. Спочатку він був ротмістром надвірної когорти, потім – генеральним осавулом, а далі – став гетьманом Лівобережної України. Пізніше він відзначився в кількох походах на татар, особливо в 1674 році. Його освіта принесла йому повагу серед козацтва. Мазепа був першим українським гетьманом, який незмінно володів гетьманською булавою протягом майже 22 років. Період його правління характеризувався економічним розвитком України-Гетьманщини, стабілізацією соціальної ситуації, піднесенням церковно-релігійного життя та культури.

Він був покровителем української церкви й меценатом національної просвіти. Гетьман опікувався Києво-Могилянською колегією, сприяючи перетворенню її у 1694 році в академію, бажаючи дати можливість навчатися кожній здібній дитині, вбачаючи в ній один із важливіших факторів збереження національного духу і української державної ідеї; заснував Чернігівський колегіум (1700 р.); побудував своїм коштом величні церкви і монастирі в Києві, Чернігові, Переяславі й в інших містах.

Мазепа сприяв становленню та зміцненню старшинської верстви, дбав про забезпечення прав козацтва, міщанства, захищав селян.

Прагнучи соборності українських земель, гетьман брав участь у Кримському поході російських військ у 1689 р., воював разом з ними за Казикерман у 1695 р., здійснив облогу і взяття Азова в 1696 р., підтримував Петра I у Північній війні (1700-1721). Однак, коли Мазепа побачив репресивну політику царя щодо української держави аж до скасування її козацького устрою, надмірне визискування українського народу з боку російських військ, це змусило Мазепу переглянути свою політику щодо Петра I. Під час Північної війни Іван Мазепа в союзі з польським королем Станіславом Лещинським та шведським королем Карлом XII здійснив спробу реалізувати свій військово-політичний проект, метою якого був вихід з-під протекторату Московської держави й утвердження на українських землях незалежної держави. У битві під Полтавою вони зазнали поразки, мали рятуватися втечею.

Помер він у ніч з 21 на 22 вересня 1709 року в селі Варниця поблизу м. Бендери і похований у монастирі Св. Георгія (Юрія) м. Галац (Румунія).

Повідомлення учні «Романтичний міф про Мазепу»

Європейських митців переважно приваблювала легенда, в якій Мазепу зображено як романтичного героя любовних пригод. Мазепа в західному світі – постать любовного героя Вольтера або Байрона, а не історична постать. Одним із перших образ Мазепи увінчав у слові французький просвітитель, енциклопедист, письменник Вольтер у своїй книзі «Історія Карла XII» (1731). Змальовуючи події української історії 1708 – 1709 років, Вольтер підкреслює, що Україна завжди прагнула свободи і боролася за неї. Твір Вольтера був перекладений всіма європейськими мовами і користувався небувалим успіхом в Європі впродовж XVIII ст., насамперед у Франції та Англії.

Відомий французький письменник В.Гюго теж звернувся до цього сюжету в своїй поемі «Мазепа». Основна увага зосереджується на стані героя. Автор показує силу волі, мужність молодого Мазепи. Поема – гімн силі духу Людини, що здолала все. У Гюго  Мазепа величний, фізично сильний, самотній у своїх переживаннях, гордий, волелюбний.

Дж. Байрон на початку своєї поеми «Мазепа» подав довідку, яка свідчила, що в її основу був покладений один епізод з «Історії Карла XII» Вольтера. У своїй книзі французький письменник пише, що Мазепа був українцем, і польські магнати не могли йому пробачити ні його походження, ні його успіхів. Один із його ворогів, польський шляхтич Пассек, почав вигадувати легенди-небилиці про Мазепу. Одна з його вигадок каже, що Мазепа в молодості мав коханку – жінку визначного польського магната. Розгніваний чоловік, дізнавшись про зраду, звелів прив’язати юнака до дикого коня і відпустити на всі чотири сторони. Кінь, спійманий в українських степах, примчав напівмертвого від утоми й голоду Мазепу назад в Україну. Місцеві селяни виходили його. Вищість в освіті забезпечила йому повагу серед козаків, а репутація, що зростала з дня на день, спонукала царя назвати Мазепу гетьманом України.

Історія, вигадана Пассеком, вразила романтичну уяву Байрона. Він зовсім мало знав про життя Мазепи, ще менше про історію Польщі і України, але відчув незвичайну силу образу українського гетьмана Мазепи, його фантастичні пригоди, сильні почуття і пристрасті. Поему написано Байроном у формі розповіді старого Мазепи шведському королю Карлу на зупинці в лісі після втечі з-під Полтави. Поема відтворює історію романтичного кохання юного Мазепи.

Польський романтик І половини ХІХ ст., поет і драматург Юліуш Словацький належав до так званої «української групи поетів», народився на Україні в м. Кремінці. Захоплювався Пушкіним, Байроном. За участь в  національно-визвольному русі змушений був емігрувати, жив у Франції, Італії, Швеції. Помер в Парижі. Але похований у Краківському замку поряд з могилою А.Міцкевича. Він написав  трагедію «Мазепа», сюжет якої був навіяний поемою Байрона. Але Ю.Словацький показав, що до Мазепи поставились несправедливо, він  не винен, оскільки захищав короля.

Поетичну мазепіану поповнила  і поема  В Сосюри «Мазепа», яка була закінчена у 1960 р. Сосюра синтезує всі літературні спроби змалювати гетьмана. Він в нього виступає в кількох амплуа: королівський паж, поет, Дон-Жуан. Є в його поемі і епізод про те, як героя прив’язали до спини дикого коня.. Звичайно, цей сюжет перегукується з відомим романтичним сюжетом.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *