0 277
Орієнтовне планування уроків зарубіжної літератури. Серпень 17th, 2017 dolorian

До уроку 3

Повідомлення. Презентація  дослідницької роботи домашніх груп (орієнтовно).

І група «Історичні умови виникнення доби Просвітництва»

ХVІІІ століття увійшло в історію європейської культури як епоха Розуму і Просвітництва. Щоправда, доба Просвітництва бере початок ще в ХVІІ столітті і припадає на період  між двома революціями в Європі: «Славною революцією» в Англії (1688-1689) і Великою французькою революцією (1789-1794). Саме в цей час провідні філософи-просвітники  замислились над проблемою організації людського суспільства. Адже ідея перетворення й удосконалення суспільства революційним шляхом  не виправдала себе.

ХVІІІ  століття ознаменувалося  певною політичною стабільністю, ростом економіки, покращанням побутових умов, культурними досягненнями. Зокрема, покращився стан медицини: з’явилась велика кількість  лікарень і пологових будинків, покращилась якість медичного обслуговування, зменшився рівень  смертності.

Комфортнішим стало житло. В європейських особняках почали зникати прохідні кімнати, стелі ставали вищими, кімнати краще провітрювалися і освітлювалися. Стару скриню для білизни замінили комоди з шухлядами. Зручнішим став також стілець: у нього з’явилося м’яке сидіння і висока пряма спинка. Для малюків, які вчилися ходити, придумали спеціальний дерев’яний стільчик для самостійного пересування по кімнаті.

Не тільки в будинках багатіїв, а й людей середнього статку створювалися хороші власні бібліотеки. Відчинялися також двері загальнодоступних бібліотек, які видавали книжки додому. Освічені люди, об’єднані спільним інтересом до політики, літератури чи мистецтва, прагнули спілкування. Вони створювали клуби й літературні гуртки, збиралися в салонах ― приватних будинках, щоб провести час у цікавих бесідах і поділитися своїми враженнями від прочитаного.

У середині XVIII ст. друкована періодична преса повністю витіснила рукописні новини. Газети і журнали несли інформацію про події міжнародного життя, зміст дебатів в уряді, стан економіки. На їхніх шпальтах розміщувалися рекламні оголошення, повідомлення про концерти та театральні вистави, обговорювалися книжкові новинки.

Під впливом просвітителів журналісти виступали з критикою політики власних урядів, поступово знімаючи з неї завісу таємничості й роблячи надбанням гласності. Чимало місця відводилося публікації листів читачів, де вони висловлювали свої судження з різних проблем. Так складалися умови для формування громадської думки.

ІІ група «Провідні ідеї доби Просвітництва»

Головні ідеї Просвітництва зародилися в Англії. У XVII ст. вона помітно випередила більшість європейських країн в історичному розвитку і стала своєрідним зразком суспільного прогресу. Природа і Цивілізація, Розум і Почуття ― поняття, що завжди були в центрі уваги просвітників. Їхнє співвідношення на різних етапах доби Просвітництва, залежно від часу, країни, особистісних якостей просвітників, змінювалися.

Основи англійського Просвітництва заклав видатний мислитель Джон Локк (1632-1704). Він стверджував, що від народження всі люди створені рівними, а тому мають природні права на життя, свободу і власність. Для забезпечення і захисту цих прав люди добровільно укладають між собою суспільний договір, який слугує підґрунтям для створення держави і виникнення державної влади. У разі порушення державною владою суспільного договору і зазіхання з її боку на особисту свободу і власність підданих, народ має законне право змінити таку владу.

Противник абсолютизму, Локк у період реставрації Стюартів був змушений емігрувати до Голландії і повернувся на батьківщину тільки цісля встановлення конституційної монархії. Не дивно, що він замислювався над тим, як уникнути надмірного посилення державної влади. Так виникла ідея про її поділ: законодавча влада мала надаватися представницькому органу — парламенту, а виконавча ― монарху і уряду. Особливу роль відводив Локк дотриманню принципу законності. Він стверджував, що для жодної людини, яка знаходиться в громадянському суспільстві, не може бути зроблено винятку із законів цього суспільства.

Найчисленніше коло талановитих просвітителів склалося у Франції. Завдяки їм країна перетворилася на центр європейського інтелектуального життя. Звідси дух Просвітництва поширився по всій Європі.

Одним із засновників французького Просвітництва був Шарль Монтеск’є (1689-1755). Він критикував французький абсолютизм і з повагою ставився до англійської конституційної монархії. Услід за Локком Монтеск’є розробляв теорію поділу влади. У творі «Про дух законів» він першим висловився за необхідність розмежувати законодавчу (парламент), виконавчу (монархія) і судову форми влади з тим, щоб кожна з них могла реально служити противагою іншій. Цей принцип Монтеск’є вважав вирішальним у справі забезпечення законності.

ІІІ група «Філософія доби Просвітництва»

Найпомітніша постать французького Просвітництва – Марі Франсуа Аруе, більш відомий під псевдонімом Вольтер (1694-1778). Різнобічно талановита людина, він був філософом, істориком, письменником. За свої переконання і сатиричні твори зазнав переслідувань, перебував в ув’язненні в Бастилії, а потім у засланні. Два з лишком роки, проведені в Англії, укріпили прихильність Вольтера до політичної свободи та релігійної терпимості. Усі освічені люди Європи знали його заклик: «Роздавіть гадину!», спрямований проти могутності католицької церкви. Проте критика церкви не заважала Вольтеру залишатися щирим християнином. Він вважав релігію опорою моралі, необхідною для суспільства, але водночас рішуче виступав за свободу віросповідання і прославляв ідею віротерпимості. Вольтер ніколи не залишався байдужим до несправедливості. Широку популярність набули його публічні виступи на захист безневинно засуджених.

Російська імператриця Катерина II і прусський король Фрідріх II, прагнучи виглядати «освіченими правителями», листувалися з Вольтером. Він мав настільки сильний вплив на сучасників, що XVIII ст. й тепер нерідко називають «добою Вольтера». Масове захоплення творами «великого дотепника» зробило його ім’я символом епохи, дало назву ідейній течії європейського масштабу ― «вольтер’янству». Він цілком заслужив надпису, залишеного нащадками на його могилі: «Поет, історик і філософ, який возвеличив людський розум і навчив його бути вільним».

Справжнім шедевром епохи Просвітництва стала «Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел». Її перший том вийшов у 1751 року  з-під пера двох авторів ― філософа Дені Дідро (1713—1784) і математика Жана Д’Аламбера (1717-1783). Вони вірили, що знання й освіта здатні перетворити світ, а тому прагнули донести до читача найновішу інформацію про стан науки, мистецтва та розвиток ремесел.

На запрошення Дідро і Д’Аламбера статті для «Енциклопедії» писали справжні знавці своєї справи ― відомі вчені та письменники. Чимало з них висловлювали надто сміливі судження, через що видавців звинуватили в поширенні небезпечних ідей. Д’Аламбер залишив «Енциклопедію», а Дідро навіть потрапив на деякий час до королівської в’язниці. Але попри всі негаразди «Енциклопедія» продовжувала виходити. Всього було видано 35 томів, які містили не лише статті, а й ілюстрації і таблиці.
«Енциклопедія» швидко розповсюджувалася, замінюючи багатьом підручники і навіть цілі бібліотеки. Вона сприяла залученню до знань незмірно більшої, ніж раніше, кількості людей, укоріненню релігійної терпимості й здорового глузду. Їй належала чимала заслуга у формуванні нової людини ― активної, заповзятливої, спрямованої в майбутнє, прагнучої особистого й суспільного доброту.

Новий етап  розвитку французького Просвітництва пов’язаний з ім’ям Жан-Жака Руссо (1712-1778). Він поділяв загальну ідею просвітителів, що природа є величезною гармонійною системою, а людина ― її складовою частиною. Але, на відміну від них, Руссо був переконаний: люди самі зруйнували цей «природний стан», оточивши себе різними установами, створення яких суперечить закону природи.

Мислитель не визнавав позитивних наслідків прогресу і закликав повернутися до життя на лоні природи. Його ідеал ― це тихе й розмірене сільське існування з повсякденною працею та невигадливим побутом і дозвіллям. Той, хто виріс у таких умовах, сам здатен визначитись, чого навчатись. Виховання в розумінні Руссо — це розвиток природних здібностей і задатків дитини, відсутність будь-якого насильства над нею. Руссо не просто протиставляв природу і тогочасну цивілізацію, а стверджував, що розвиток науки і мистецтва псує суспільство. Це викликало обурення в середовищі просвітителів і дошкульну критику з боку Вольтера. Свій погляд мав Руссо і на державну владу. Найдосконалішим йому здавалося суспільство, засноване на договорі всіх громадян. Це мала бути держава вільних і об’єднаних у могутній колектив рівних людей ― республіка.

ІV група «Художні напрями доби Просвітництва»

За доби Просвітництва філософи були письменниками, а письменники ― філософами. Це був час високого, навіть незаперечного авторитету літераторів. Їхні твори стали чи не головним інструментом перетворення суспільства на основі Розуму.

Провідними художніми напрямами стали просвітницький класицизм, просвітницький реалізм та сентименталізм.

Просвітницький класицизм, спираючись на класицизм ХVІІ століття з його установкою на культ розуму, йде далі: письменники прагнули впливати не тільки на розум читачів та глядачів, а й на їхні почуття. Вже в творчості Вольтера, зокрема в започаткованому ним жанрі філософської повісті, простежується пристосування до нової просвітницької ідеї.

Своєрідного втілення просвітницький класицизм набув у драматургії  Й.В. Гете і Ф. Шиллера. Він отримав назву «веймарський класицизм». На відміну від французького класицизму, німецька просвітницька література не була обмежена художніми догмами. Твори Гете і Шиллера вражають простою композицією, масштабністю образів, художньою досконалістю.

Якщо просвітницький класицизм був останньою стадією у розвитку класицизму, то просвітницький реалізм можна вважати раннім етапом реалізму. Його теоретиками стали Дені Дідро у Франції і Готгольд Ефраїм Лессінг у Німеччині. Особливістю просвітницького реалізму була увага до повсякденного життя звичайної людини, яка, зіткнувшись із несприятливими і несподіваними для себе обставинами, все одно перемагає. Таким був герой роману Даніеля Дефо ― Робінзон Крузо.

На відміну від Дефо, Джонатан Свіфт у своєму романі «Мандри Гуллівера» піддає сумніву ідеї просвітників. Письменник вважав, що людина не заслужила собі право вважатися розумною істотою. Незважаючи на різницю в поглядах, Дефо і Свіфт були проповідниками ідей доби Просвітництва. Їхні романи вважають просвітницькими.

Новий напрям у літературі ХVІІІ століття ― сентименталізм.  Назва була підказана повістю англійського письменника Лоренса Стерна «Сентиментальна подорож». Сентиментальний ― означає чутливий, сердечний, довірливий. Герой, наділений такими якостями, прийшов на зміну людині розумній, що панувала в літературі початку доби Просвітництва.

Найяскравішими представниками сентименталізму були в поезії шотландець Р. Бернс, англієць Томас  Грей, у прозі ― француз Жан Жак Руссо (роман «Юлія, або Нова Елоїза»), німець Йоганн Вольфганг Гете (епістолярний роман «Страждання молодого Вертера»), росіянин М. Карамзін (повість «Бідна Ліза»).

V група «Просвітництво в Україні»

В українській філософській думці виділяється етап раннього Просвітництва, яке виникає в епоху зародження капіталізму в першій чверті XVIII століття. На цьому етапі зароджується одна з основних ідей Просвітництва — ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти.

Українське Просвітництво мало своїм ідейним підґрунтям як власні, так і запозичені ідеї французьких просвітників. Власні традиції — це гуманістичні ідеї діячів братств та Києво-Могилянської академії. Її випускники стали в Україні першими носіями ідей Просвітництва. Вони ж створили у Петербурзі гурток під назвою «Зібрання», який дбав про переклад іноземних книг російською мовою. За 15 років (1768-1783 рр.) видали 173 томи (112 назв) творів французьких просвітників, «Енциклопедію» Дідро.

Своєрідність українського Просвітництва в тому, що тут ще не було середнього класу (буржуазії) – носія ідей Просвітництва в Європі, тому українські просвітники – це дворяни й міщани, об’єднані вірою у перетворювальну силу освіти. Критикуючи існуючий суспільний лад, вони вимагали пом’якшення експлуатації селян, раціоналізації сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян із кріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках просвітники організовували гуртки учених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу.

Члени «Попівської академії» (у с.Попівка на Сумщині) в маєтку О. Паліцина вивчали твори французьких просвітників. Тут виникла ідея створення Харківського універстету, яку втілив в життя у 1805 році  член гуртка Василь Каразін. Подібний гурток діяв  також у маєтку В. Пасенка в Кременчуці.

Василь Каразін виділявся серед просвітників глибоким інтересом до природничих наук, впровадженням їх досягнень у життя. У своєму маєтку він налагодив технологію виробництва спирту, макаронів, консервування продуктів, які швидко псуються, а також вивчав вплив лісосмуг на клімат і родючість ґрунтів. Сучасники називали його «українським Ломоносовим».

Василь Васильович Капніст — відомий поет, драматург боровся за покращення моралі в суспільстві, викривав у своїх творах суспільне зло і жорстоку експлуатацію підданих, лицемірство, фальш, хабарництво та підлабузництво. Яскравим прикладом втілення світоглядних позицій митця є його комедія «Ябеда», яка свого часу була дуже популярною. В ній автор висміює бюрократію, що, на його думку, є головним ворогом процесу формування  незалежної громадянської думки.

Серед просвітників — випускників Києво-Могилянської Академії були літератори, перекладачі, публіцисти, зокрема Микола Мотоніс, Василь Рубан, Григорій Полетика, Яків Козельський та ін. Свій суспільний ідеал просвітники формували на основі ідей свободи, рівності і власності. Висувалася концепція розумного егоїзму або доброчесності, філософське підґрунтя якої розробив Яків Козельський у своєму творі «Філософські речення». Вищим законом державного управління вважали загальну вигоду.

До українських просвітників зараховують і Петра Дмитровича Лодія — першого викладача філософії відкритого для українців у 1787 році при Львівському університеті Studium Ruthenum. Він був професором логіки, метафізики   і   моральної   філософії, переклав   українською   мовою  твір Х. Баумейстера «Моральна філософія». Із ряду праць просвітників виділяється його«Історія Русів». Як поет виступив з двома панегіричними поемами, написаними староукраїнською книжною мовою, де прославляв у поемах розвиток освіти рідною мовою, передбачав розквіт в України науки та мистецтва.

Лекції П.Д.Лодія мали великий успіх у студентів, серед яких  були П.Галич, А.Куніцин, П.Плетньов, А.Нікітенко та ін. Свого часу вони використовувалися в якості  підручників у вузах Польщі, Німеччини, Швеції.

 

До уроку 5

Провідні ідеї Просвітництва Приклад з  тексту
Релігія ― опора моралі ·           «На площі, де зупинився повіз, стояв старовинний храм, що вважався найбільшим у всій державі. За кілька років перед тим, осквернений брутальним убивством, він утратив для цього релігійного народу своє священне значення. Повиносивши звідти всі оздоби та культове начиння, його почали використовувати для різних громадських потреб».·           «Невіра в божественне провидіння так само робить людину непридатною для громадської посади…»
Інтерес до освіти та науки ·           «Ці люди (ліліпути) – неабиякі математики й досягли особливих успіхів у механіці завдяки підтримці й заохоченню свого імператора, відомого покровителя наук».·           «Я поки що не говоритиму багато про науку ліліпутів, яка вже цілі сторіччя процвітає у цього народу в усіх її галузях…»
Розмежування  законодавчої, виконавчої  і судової форми влади ·           «Імператор раз у раз скликав державну раду, де обговорювали питання про мою дальшу долю».·            «Монарх живе переважно з прибутків від власних маєтків і лише рідко, хіба що у виняткових випадках удається по субсидію до своїх підданців».·           «Імператор відповів, що, згідно з законами держави, обшук провадитимуть двоє його урядовців, і додав, що зробити це вони, безперечно, зможуть лише з моєї згоди та з моєю допомогою…»
Принцип законності ·           «За всі злочини проти держави карають тут надзвичайно суворо, але якщо на суді буде доведено невинність обвинуваченого, неправдивого викажчика зразу віддають на ганебну страту; а з його рухомого та нерухомого майна стягають пеню на користь невинного, відшкодовуючи йому в чотирикратному розмірі втрачений час, небезпеку, на яку він наражався, і знегоди, пережиті у в’язниці, та всі його витрати на свій захист. А якщо викажчикового майна на це не вистачає, то потерпілого щедро нагороджує корона. До того ж імператор прилюдно виявляє до нього прихильність, і про безневинність його оголошують у всьому місті».·           «Шахрайство вони вважають за тяжчий злочин, ніж крадіжку..»·           «Невдячність вважається в Ліліпутії карним злочином (як відомо, так само міркували й деякі інші народи); на думку ліліпутів, той, хто відплачує злом своєму благодійникові, є ворог і всім іншим людям, яким він нічого не завдячує, а тому він заслуговує смерті».

·           «…кожен, хто подаси достатні докази, що протягом сімдесяти трьох місяців вії точно виконував усі закони країни, дістає право на певні пільги відповідно до свого стану та життя і одержує пре порційну суму грошей із спеціальних коштів. Крім того, йому дають титул снілпела, тобто законника, який додається до його імені, але не переходить до спадкоємців».

Мораль ― основа суспільного життя ·           «Призначаючи кого-небудь на державну посаду, ліліпути більше уваги звертають на моральні якості, ніж на здібності».·           «…правдивість, справедливість, поміркованість та інші подібні якості – під силу кожному і що ці чесноти, при досвіді та добрих намірах, роблять кожного здатним служити своїй країні…»
Виховання нових членів суспільства ·           «В будинках, де виховуються сини вельмож і знатних дворян, працюють поважні, високоосвічені педагоги та їхні численні помічники. … Прищеплюють їм правила честі, справедливості, відваги; в них розвивають скромність, милосердя,; релігійні почуття та любов до батьківщини. ….  вони захищені від ранніх шкідливих вражень, дурощів і розпусти…»·           «Селяни та робітники тримають дітей удома, бо їм доведеться тільки орати та обробляти землю і їхнє виховання не має великої ваги для суспільства. Проте для старих та недужих улаштовано притулки, і через це жебрання – ремесло, незнане в імперії.»

 

До уроку 7

І група

  • «На зріст він (імператор) майже на цілий мій ніготь вищий за всіх своїх придворних, і вже цього досить, щоб викликати шанобливий трепет. Риси його обличчя тверді й мужні, губи австрійські, ніс орлиний, шкіра оливково-смаглява, постать струнка, тулуб, руки та ноги пропорційні, рухи зграбні, постава велична. Він не такий уже молодий – йому двадцять вісім років і дев’ять місяців,- править щось із сім років – щасливо й здебільшого переможно. Щоб краще бачити імператора, я ліг на бік, і моє обличчя опинилось на одному рівні з ним. Тоді він стояв ярдів за три від мене, але потім я не раз брав його на руки і тому не можу помилитися в моєму описові. Його вбрання було дуже просте й невигадливе – щось середнє між азіатським та європейським одягом, але па голові він мав легкий  золотий шолом, прикрашений самоцвітами, з пером на гребені. На випадок, якби я розірвав ланцюги, він тримав напоготові у руці оголений меч дюймів на три завдовжки; піхви й руків’я меча були оздоблені діамантами.»
  • «У грі цій беруть участь тільки кандидати на якусь високу посаду або ті, хто хоче запобігти великої ласки при дворі. їх навчають цього мистецтва змалку, і вони не завжди бувають вельможного роду або гарного виховання. Коли хтось, чи то померши, чи то попавши в неласку (що трапляється частенько), звільняє високу посаду, то п’ять чи шість кандидатів просять у імператора дозволу розважити його та двір танцями на канаті, і той, хто найвище підстрибне і не впаде, одержує посаду. Дуже часто навіть найголовніші міністри дістають розпорядження показати свою спритність і довести імператорові, що вони не втратили своїх здібностей. Державний скарбник Флімнеп стрибав на туго натягненому канаті принаймні на дюйм вище від усіх інших вельмож імперії».

ІІ група

  • «Є в них ще одна розвага, яка влаштовується дуже рідко і тільки в присутності імператора, імператриці та першого міністра. Імператор кладе на стіл три тонкі шовкові нитки по шість дюймів завдовжки: одну – синю, другу – червону і третю – зелену. Ними нагороджують тих, кого імператор захоче відзначити особливою ласкою. Церемонія відбувається у великій тронній залі, де претенденти складають іспит у спритності, дуже відмінний від усього, що мені доводилося спостерігати в будь-якій країні Старого чи Нового Світу. Імператор бере в руки палицю й тримає її горизонтально, а претенденти, ідучи один за одним, то стрибають через неї, то пролазять попід нею, туди й назад, залежно від того, підіймає чи опускає палицю імператор. Буває, що другий кінець палиці доручають тримати першому міністрові, а іноді міністр тримає її сам. Хто виконує всі ці штуки найдовше і з найбільшою спритністю, той дістає в нагороду синю нитку; другий приз – червона нитка; третій – зелена. їх носять замість пояса, двічі оперезавшись круг стану, і рідко трапляється вельможа, не прикрашений хоча б одним таким поясом.»
  • «Через два дні … імператор звелів привести у готовність усе військо, розташоване в столиці та її околицях, і вигадав собі дуже оригінальну розвагу. Він попросив мене стати на зразок колоса Родоського і якнайширше розставити ноги, що я й зробив. Потім він наказав своєму головнокомандувачеві (старому досвідченому полководцеві і великому моєму прихильникові) вишикувати військо зімкнутими лавами і провести його церемоніальним маршем піді мною: піхоту по двадцять чотири чоловіки в ряд, а кінноту – по шістнадцять,- виставивши списи, з барабанним боєм і розгорнутими прапорами. В параді взяли участь три тисячі піхотинців та тисяча вершників. Його величність наказав, під страхом смертної кари, щоб кожен солдат під час параду поводився якнайчемніше щодо моєї особи. Це не перешкодило, проте, кільком молодим офіцерам, проходячи піді мною, глянути вгору. І, по правді признаюся, штани мої були тоді в такому жалюгідному стані, що ті офіцери мали підстави досхочу посміятись і подивуватися де з чого.»

ІІІ група

  • «Голбасто Момарен Евлем Гердайло Шефін Маллі Аллі Г’ю, могутній імператор Ліліпутії, окраса й пострах всесвіту, чиї володіння простягаються на п’ять тисяч блестрагів (близько двадцяти миль в обводі) і сягають краю землі; владар над усіма владарями; найвищий з усіх синів людських; той, що ногами спирається на центр землі, а головою торкається сонця; досить йому лише поворухнути пальцем, і у всіх монархів підгинаються коліна; лагідний, як весна, втішний, як літо, щедрий, як осінь, лютий, як зима,- його найвеличніша величність ласкаво пропонує Чоловікові Горі, що недавно прибув до наших небесних володінь, такі умови, що їх Чоловік Гора під урочистою присягою обіцяє…»
  • «…сімдесят місяців толу в нашій імперії утворилися дві ворожі партії – відомі під назвою Тремексенів і Слемексенів, від високих і низьких підборів на черевиках, чим вони відрізняються одні від одних. І хоч є думка, що високі підбори більше відповідають нашим стародавнім звичаям, його величність звелів надавати урядові та всі інші посади, на які призначає корона, лише тим, хто носить низькі підбори, чого ви не могли не помітити. Помітили ви, мабуть, що підбори його величності нижчі принаймні на один дрер, ніж у всіх придворних (дрер – приблизно одна чотирнадцята дюйма). Ненависть між обома партіями дійшла до того, що члени однієї не стануть ні їсти, ні пити за одним столом, ані розмовляти з членами другої. Ми вважаємо, що Тремексени, або Високі Підбори, переважають нас числом, хоча вся влада у наших руках. Одначе ми побоюємось, що його високість, наступник трону, трохи симпатизує Високим Підборам. У всякому разі, кожен може помітити, що один з його підборів вищий за другий, і він через це навіть накульгує.»

ІV група

  • «І ось серед оцих міжусобиць нам загрожує напад війська з острова Влефуску, другої великої держави світу, майже такої ж великої й могутньої, як імперія його величності. І хоч ви стверджуєте, що в світі є інші королівства й держави, де живуть люди вашого зросту, та наші філософи не ймуть цьому віри: вони ладні скоріше припустити, що ви впали з Місяця чи якоїсь яка нараховує вже шість тисяч місяців, згадується тільки про дві великі держави – Ліліпутію та Блефуску. І от, як я вже почав був говорити, ці дві могутні держави вже тридцять шість місяців перебувають у стані запеклої війни..»
  • «Всім відомо, що яйця, перед тим, як їх їсти, розбивають з тупого кінця, і так ведеться споконвіку. Одначе, коли дід його величності ще хлопчиком, розбивши яйце за старовинним звичаєм, урізав собі пальця, його батько, тодішній імператор, видав указ, щоб усі підданці під страхом найсуворішої кари розбивали яйця тільки з гострого кінця. Цей закон так обурив населення, що від того часу в наших літописах згадується шість спричинених цим повстань, внаслідок яких один імператор позбувся голови, а другий – корони. Монархи Блефуску завжди підбурювали наш народ на заколоти, а коли ті заколоти придушували, вони давали у своїй імперії притулок вигнанцям. Нараховують одинадцять тисяч чоловік, які воліли піти на страту, ніж погодитись розбивати Ластрога, викладеного в п’ятдесят четвертому розділі Брандрекалю (їхнього Алькорану). Та все це чистісіньке перекручення, бо насправді там сказано: «Всі істинно віруючі хай розбивають яйця з того кінця, з якого зручніше».

V група

  • «Розповідаючи про ці та інші закони, про які мова буде далі, я попереджую, що маю на увазі тільки споконвічні інституції країни, а не обурливу сьогочасну зіпсутість – наслідок звиродніння людської природи. Наприклад, ганебний звичай призначати на високі посади тих, хто добре танцює на канаті, або давати відзнаки за стрибки через палицю і плазування під нею,- звичай, що його, коли читач ще пам’ятає, вперше запровадив дід теперішнього імператора, а нинішнього свого розвитку він досяг тільки через невпинне розмноження всіляких партій та угруповань.»
  • «У ліліпутів є звичай, запроваджений нинішнім імператором та його міністрами, дуже відмінний, як запевняли мене, від практики колишніх часів. Якщо, задовольняючи мстивість монарха або злість фаворита, суд ухвалює особливо суворий вирок, то імператор на засіданні державної ради завжди виголошує промову, підкреслюючи свою велику ласкавість і доброту, відомі й визнані в усьому світі. Промову зараз же оголошують по всій державі, і ніщо не жахає народ так, як це вихваляння милосердя його величності, бо що довші й пишніші такі панегірики, то, як помічено, жорстокіша буває кара та безневинніша жертва.» «Правда, я не раз читав про подібні процеси і помітив, що вони завжди закінчуються так, як бажали судді, а через те й не наважився за цих несприятливих Ліліпутія і Блефуску — це Англія і Франція періоду війни за іспанську спадщину 1701–1711 років, до якої вони не мали відношення. Літота (гр. простота) — показ ознак якогось предмета чи явища в нарочито зменшеному вигляді. Літота використовується в зображенні Ліліпутії. Свіфт показує нікчемність людських істот, що живуть за абсурдними законами і керуються не моральними принципами та розумом, а низькими інстинктами (користолюбство, кар’єризм, лицемірство)обставин наражати себе на небезпеку, віддавшись на ласку таких могутніх ворогів.»

VІ група

  • «…а імператор Блефуску розповів мені про все, що сталося, водночас пропонуючи мені (але під найсуворішим секретом) свою ласкаву підтримку, якщо я погоджусь лишитися в нього на службі. Хоч я вірив його щирості, але вирішив не покладатися більше ні на монархів, ні на міністрів, якщо є змога обійтися без їхньої допомоги; отож, висловивши імператорові глибоку подяку за його ласкаву увагу, я уклінно попросив його величність пробачити мені. Я сказав, що коли вже лиха чи щаслива доля послала мені цей човен, то я волію загинути в океані, ніж бути причиною розбрату між двома такими могутніми монархами. Імператор нічим не виявив свого незадоволення, а згодом я випадково дізнався, що і він, і більшість його міністрів були дуже раді моєму рішенню.»

«Я подав імператорові стільки прохань про дарування мені волі, що його величність поставив, нарешті, це питання на обговорення в кабінеті міністрів, а потім і в державній раді, де ніхто не заперечував, крім Скайреша Болголама, який чомусь став моїм смертельним ворогом, хоч я не дав йому найменшого приводу для цього.»

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *