0 518
Учнівське повідомлення «Історія створення п’єси «Недоросток». Квітень 5th, 2017 Руденко Тарас

До орієнтовного планування уроків зарубіжної літератури

«Всесвітня література в школах України» – 2017. – № 4.

До уроку 56

Учнівське повідомлення «Історія створення п’єси «Недоросток».

 

 

VL_2017_4_00_1

Задум твору складається у Фонвізіна наприкінці 1778 р. після повернення з Франції, де він провів близько півтора роки, знайомлячись з правом, філософією та соціальним життям країни, яка дала світові передові просвітницькі погляди. Робота над «Недоростком» займе у письменника близько трьох років і буде закінчена у 1782 р. Дослідникам відомий текст, ймовірно 1760 року, на ту ж тематику із тією ж назвою, але з іншими персонажами і сюжетом (так званий «Ранній «Недоросток»); невідомо, чи належить ця п’єса молодому Фонвізіну або якомусь його анонімному попереднику.

Варто ще сказати і про те, що постановка «Недоростка» була пов’язана з багатьма труднощами. Отримавши відмову в Петербурзі, драматург у травні 1782 року виїздить разом з актором І. А. Дмитревським у Москву. Але і тут його чекає невдача: «московського російського театру цензор», злякавшись сміливості багатьох реплік, не пропускає комедію на сцену. Через кілька місяців Фонвізіну все-таки вдалося «пробити» постановку комедії: 24 вересня 1782 року відбулася прем’єра в Петербурзі у Вільному Російському Театрі. Головні ролі виконували видатні актори тих років. Вистава мала незвичайний успіх. Вона стала тріумфом Фонвізіна. Існує легенда, що після прем’єри до Фонвізіна підійшов поет Державін і сказав: «Помри, Денис, краще не напишеш».

Загальноприйнята точка зору: комедія – зла сатира на дворян-кріпосників, жорстокі вдачі яких є наслідком їх неосвіченості. І якби п’єса Фонвізіна дійсно була б лише осудженням невігластва та прославленням розуму, до неї ставилися б поблажливіше, як до абсолютно «беззубого» твору, що не зачіпає нічиїх інтересів.

Але цариця Катерина ІІ, завдяки підтримці якої й відбулася прем’єра вистави, вже в 1783 році, через рік після прем’єри комедії, завзято перешкоджала Фонвізіну публікувати що-небудь, хоча сам Фонвізін продовжував бувати при дворі, де користувався популярністю як артистичний читець власних творів. Чим же було викликане таке подвійне ставлення? Адже Катерину зазвичай вважають взірцем освіченого правителя. Відомо, що вона дружньо листувалася з Вольтером і Дідро, заснувала один з найбільших музеїв світу – Ермітаж, Вільне економічне товариство і Російську національну бібліотеку в Санкт-Петербурзі – три установи, найважливіших для подальшого поширення освіти в Росії. Коли у Франції видання Енциклопедії було заборонено, Катерина пропонувала Дідро закінчити роботу в Росії.

Лише через 40 років після постановки п’єси поет Кіндрат Рилєєв, страчений пізніше за участь у повстанні декабристів, осмілився відкрито сказати, що в образі пані Простакової була змальована сама цариця Катерина II. Історія пані Простакової, яка владарює в маєтку, затуркавши безвольного чоловіка, цілком узгоджується з тим, що владу свою Катерина отримала, посадивши свого чоловіка, царя Петра III, під домашній арешт де він незабаром дивно загинув. Як відомо, Катерина II доручила виховання Павла численним вихователям. Навчався Павло старанно, хоча сучасники і характеризують його грубим і неотесаним. Збігається і те, що Павло мріяв позбутися диктату своєї матері, як і Митрофан. Що стосується Митрофанушки, навіть його ім’я означає латинською мовою «подібний матері», а грецькою мовою «має славетну матір» (Катерину II Велику?).

 

Про «український слід» «Недоростка».

При уважному читанні п’єси помітно, що її негативними персонажами є не просто поміщики, а поміщики українські. Прізвище Простакової утворене за нормами української мови: коли чоловіче прізвище іменник чоловічого роду з закінченням на приголосний (напр., Простак), то відповідне жіноче прізвище (для дружини, дочки) буде прикметник з суфіксом –ова (Простакова). Брат пані Простакової має  чисто українське ім’я Тарас, невластиве росіянам, понад усе на світі він охочий до свиней, що, можливо, пародійно натякає на загальновідому любов українців до сала.

Звернемо увагу і на ім’я Софії – об’єкта посягання Тараса Скотиніна. Критики вбачають у цьому імені просто вказівку на мудрість героїні, оскільки ім’я Софія грецькою означає «мудрість». Однак у п’єсі висловлювання Софії досить наївні, і Стародум її весь час поправляє. Є версія, що це алегоричний образ. Якщо стародавнім символом України протягом століть є храм Святої Софії, побудований в XI столітті в Києві Ярославом Мудрим, то з алегоричної точки зору виходить, що пані Простакова хоче віддати Софію (символ України) поміщику Тарасу Скотиніну. Таким чином, ми знову приходимо до висновку, що прототипом жорстокої кріпосниці пані Простакової була цариця Катерина.

Причому тут Україна, і чи не є така версія «притягнутою за вуха»?  Щоб відповісти на це питання, подивимося, що відбувалося в Росії тоді, коли була видана п’єса. Виявляється, в 1782 році, коли відбулася прем’єра, вирішувалося питання … про введення кріпосного права на Україні! Не знати про це Фонвізін не міг, оскільки служив в Колегії закордонних справ. Таким чином, п’єса Фонвізіна, вперше показана в 1782 році, була художнім зверненням до цариці Катерини: «Не віддавайте вільних ще людей у владу Скотиніних!» Однак благородний порив Фонвізіна суперечив планам імператриці.

 

 

 

VL_2017_4_00_2
До уроку 63
Знайомство з Р. Бахом

Ця неординарна людина всім своїм життям доводить, що прагнення змінити своє життя має першорядне значення. Йому належить прекрасний вислів: «Усередині кожного з нас є влада дозволити собі здоров’я і хворобу, багатство і бідність, свободу і рабство». Він стосується і самого автора, і його героїв. Слава та популярність не одразу знайшли Річарда Баха. Він подолав величезну кількість важких випробувань на шляху до своєї письменницької майстерності.

Що ж обрав для себе американський митець Річард Бах, якого вважають кумиром мільйони людей в усьому світі? Найперше – непублічність, він не любить хизуватися на телеекранах та в Інтернеті, купатися у хвилях слави. Тому про його життя відомо небагато, про нього як особистість  читачі дізнаються передусім з книг, які часто носять автобіографічний характер, та нечисленних інтерв’ю.

Річард народився в 1936 році в містечку Оук Парк, штат Іллінойс. Родина Рональда Роберта і Рут Хелен (Шоу) Бах була небагатою, найбільшим багатством були три сини, Річард був середнім. Його восьмирічний молодший брат Бобі помер, залишивши в душі хлопчика незагоєну рану, яка вилилася потім у спогади в книзі «Втеча від безпеки». Американець за походженням, він вважається праправнуком знаменитого німецького композитора Йоганна Себастьяна Баха. Та сам Роберт не вважав це своєю перевагою, сприймав швидше як родинну легенду, вигадану марнославним дядьком зі сторони матері.

У школі він був звичайним учнем, нелюбов до складного правопису спонукала його в старших класах обрати курс літературної творчості.  І тут учитель літератури розбудив у підлітку творчі імпульси. Вчитель оголосив, що найвищий бал отримає лише той, хто до кінця навчання покаже йому чек з гонораром за опубліковане оповідання. Річард прийняв виклик, з неймовірним запалом узявся довести свої здібності, й таки домігся свого.

У 1955 році юнак поступив у коледж (тоді – Long Beach State College, зараз – Каліфорнійський університет, один з найпрестижніших навчальних закладів світу), однак, провчившись чотири роки, покинув навчання. Річард зробив свій вибір, бо був глибоко захоплений авіацією, марив швидкісними польотами, навіть під час навчання в коледжі закінчив льотні курси. Пізніше він згадував, що був звичайним американським хлопцем, який схилявся перед стереотипами: «У 18 років я побачив великий гарний плакат – на ньому було зображено винищувач, який летить вертикально вгору. Під плакатом – напис: «Ти можеш літати на ньому». І я, немов риба, заковтнув цей гачок.»

Це був імпульсивний вибір. Та юнак не врахував істотного нюансу: його закликали до ВПС США не для польотів, а для участі в боях, убивства суперників – інших пілотів. Прийшло розуміння величезної помилки. «Сталося це у Франції, в 1963-му, коли я служив там. Періодично о третій годині ночі радянські військові запускали свої літаки в напрямку кордону. Ми починали божеволіти. Застрибували в літаки, злітали, але в останню секунду радянські ВПС повертали назад, не долітаючи до кордону. Так вони розвідували, скільки літаків у противника. Те ж саме робили і ми. Це була чудова гра. Одного разу, коли я летів уздовж кордону, помітив, що хтось летить по інший його бік, паралельно зі мною. І я подумав: «Ми збожеволіли. Юнак у тому літаку любить літати так само, як і я. Тільки на його літаку намальовано червону зірку, а на моєму – білу. Ось і вся різниця. То чи варто через це вбивати один одного? Я дружньо похитав крильми, і льотчик у радянському літаку відповів мені тим же. І я зрозумів: у мене набагато більше спільного з ним, ніж із тими людьми, які агітують за війну у моїй власній країні. У мене на очі навернулися сльози від усвідомлення того божевілля, що відбувається навколо», – згадував Річард.

І хоча він іще служив, у свідомості військового пілота почалися незворотні зміни, у 27 років колишні ідеали розтанули. Він знав, що не хоче більше бути в армії, але ще не зовсім розумів, чим хоче займатися в майбутньому. У цьому віці людина вже старанно видирається кар’єрними сходами, проявляє себе, здобуває професійне визнання. Пілот тактичних винищувачів капітан Річард Бах, військовослужбовець елітної частини з блискучими службовими перспективами  знайшов у собі сили припинити те, що повільно знищувало його душу. Він не знав, чим далі займатися, та кинув армію. Але не польоти.

Після звільнення Річард працював льотним інструктором, пілотом-каскадером у кіно, катав цікавих на біплані по три долари з людини, писав статті для авіажурналів, технічні книги та льотні інструкції. Але здогадувався, що має зовсім інші творчі здібності: якщо хлопчисько-школяр зміг написати оповідання, яке надрукували, чому він цього не може зробити тепер? І твердо вирішує стати професійним письменником. Але він просто не знав, що збочивши з раніше визначеного шляху, повернутися набагато складніше. Спочатку все складалося вкрай жахливо для успішної людини, яка поміняла штурвал на перо: «Я почав колекціонувати відмови. Опублікую оповідання-друге, потім отримую безліч відмов, поки не потоне мій письменницький корабель, і я не почну голодувати. Знайду роботу – листи розносити, бути помічником ювеліра, креслити, писати технічну документацію – і працюю доти, доки вже не можу того витерпіти. Потім знову писати…»

Про любов Річарда до неба ми дізнаємося з його перших книг «Чужий на землі» і «Біплан», які, втім, не принесли йому особливого успіху. У 1969 році майже непоміченою виходить повість «Ніщо не випадково». А через рік з’являється «Чайка..». Перше видання (частинами в журналі «Flying») так і не було помічене читацьким загалом. Зате друге – випущене видавництвом Макміллан, принесло Річарду Баху світове визнання і популярність, стало бестселером. Тоді й інші його твори знайшли свого читача, стали популярними, їх переклали в Японії, Англії, Німеччині, Франції. За повістю про чайку зняли фільм. На банківському рахунку письменника з’явився мільйон доларів, але він не був досвідченим у фінансових справах, та й гроші не були ціллю його життя, тож доручив вести справи фінансовому експерту, який виявився шахраєм, тож письменник збанкрутував через його невдалі дії. Йому навіть довелося продати права на свої книги, щоб розплатитися з боргами. Але, коли були надруковані наступні твори, Річард знову розбагатів і викупив авторські права назад.

У своєму житті Річард Бах тричі одружувався, мав шестеро дітей, які проявили себе в журналістиці, письменстві, як програмісти, один з синів став цивільним пілотом. З 1999 року Річард разом з третьою дружиною Сабріною оселився на маленькому приватному острові, подалі від сторонніх очей. Разом з ними на острові живуть ще шістнадцять тхорів, які стали героями серії творів письменника, що почала видаватися в 2000 році під загальною назвою «Хроніки тхорів». Навіть у серйозному віці (понад 75 років) він продовжував літати, доки не потрапив у серйозну аварію.

 

Повідомлення про історію створення повісті «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон».

Як розповідав Річард Бах, якось, гуляючи узбережжям каліфорнійського каналу Бельмонт Шор, він почув голос, який сказав: «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон», а потім побачив видіння, яке промайнуло в його голові мов фільм. Підкорившись голосу, він поквапився додому і записав все те, що побачив. Але видіння було коротким, а продовження не послідувало. Бах намагався сам закінчити історію, але у нього нічого не виходило доти, поки через вісім років він не побачив продовження. Правда це, чи рекламний трюк для марновірних шукачів сенсацій – судити вам самим.

Але точно відомо, що задум описати незвичайного птаха, який літає не просто заради пошуку їжі, а заради любові до польоту, не підкоряється законам природи і пташиного суспільства, виник ще у 15-річного хлопця. Сам Бах стверджував, що повість написана під враженням польотів легендарного авіатора Джона Лівінгстона.

У 1970 р. Річард Бах завершив та віддав до друку в журналі свою невелику повість «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон». За два роки цей твір приніс йому славу і багатство. Історія незвичайного птаха була опублікована видавництвом Macmillan Publishers після того як багатьма іншими видавництвами вона була відхилена. Книга, ілюстрована унікальними роботами Рассела Мансона – фотографіями чайок у польоті – стала бестселером номер один. У 1972 році було продано більше 1 мільйона її екземплярів.

31 серпня 2012 року Бах на невеликому літаку намагався сісти на злітно-посадкову смугу, але зачепив лінії електропередач і розбився. Його врятували туристи, швидко доставивши у лікарню. Пілот провів у госпіталі чотири місяці, а після виписки додому повідомив, що досвід зустрічі зі смертю надихнув його написати четверту частину «Чайки на ім’я Джонатан Лівінгстон». Четверта частина була додана автором в 2014-му році й ще не встигла дійти до широкого кола читачів.

 

Відтворення сюжетного ланцюжка (учнями, які прочитали повість).

У першій частині повісті розповідається історія унікальної чайки на ім’я Джонатан Лівінгстон. Перша частина композиційно ділиться на дві половини: у першій показується відмінність головного героя від інших чайок (він більше цікавиться новими технікою польоту, ніж їжею; його не розуміють батьки, які вважають, що він мало харчується (мати) і, якщо його так тягне до нових знань, то він може вивчати способи здобування їжі (батько); він не соромиться падати в море, намагаючись досягти досконалості в польоті). У другій  – він прийшов у себе після невдалої спроби розвинути велику швидкість Джонатан Лівінгстон переживає переломний момент: змирившись з тим, що він повинен жити, як всі, відправляється додому і раптом розуміє, що вже робить більше, ніж здатні інші чайки – летить у темряві. Нове знання повністю змінює погляд Джонатана Лівінгстона на світ: він досягає великих успіхів, освоює різноманітні техніки польоту і за це його виганяють зі Зграї. Нове знання відкриває для самотнього Джонатана не тільки духовні перспективи, але й істотно полегшує земне життя: він отримує доступ до смачної риби з морських глибин; він може залітати далеко на сушу і харчуватися там комахами. Погана погода більше не турбує чайку, він може піднятися вище хмар. Земне життя Джонатана закінчується з приходом двох, сяючих мов зірки, чайок, які звуть його додому.

У другій частині Джонатан Лівінгстон проживає нове життя в іншому світі – більш досконалому, ніж земний, але такому ж фізично обмеженому – приміром, у швидкості, яку може розвинути чайка. У цьому місці живе нова зграя, яка тренується і бажає досягти досконалості в польотах. Салліван, її наставник, каже, що Джонатан – виняток. Зазвичай чайкам, щоб потрапити в цей світ, необхідно прожити сотні життів. І цей світ – не рай, раєм вони називають досягнення досконалості. Джонатан проходить тренування під керівництвом Чіанга, Саллівана, які навчають свого підопічного переміщатися в просторі і часі лише однією силою думки. Подібне, на думку Чіанга, можливе за умови усвідомлення себе вільним, позбавленим будь-яких фізичних характеристик. Приходить час, і Старійшина зникає, побажавши на прощання Джонатану дізнатися, що таке любов. Виконавши свою місію і навчившись всьому, що може дати йому новий світ, Чіанг іде вгору – до іншого, більш досконалого знання, у той час як Джонатан приходить до думки про те, що йому потрібно повернутися на Землю. У цьому чайка бачить прояв справжньої Любові, знайти яку йому заповів Чіанг Салліван. Наприкінці частини читач знайомиться з новим героєм – черговим Вигнанцем, чайкою Флетчером Ліндом.

У третій, заключній частині повісті Джонатан Лівінгстон, який повернувся на Землю, стає вчителем для Флетчера і ще шести Вигнанців. Першого він тренує три місяці, інших – місяць, після чого пропонує всім повернутися на Берег Ради, порушивши тим самим Закон про вигнання і кинувши виклик неуцтву й темноті звичайних птахів. Хоча учні і проти, вони летять за наставником. Найстаріший з чайок  наказує не звертати на Вигнанців уваги. Деякий час Джонатан бачить тільки сірі спини одноплемінників, але не надає цьому значення. Він продовжує вчити. Згодом учні починають слухати Джонатана уважніше, а ночами їх оточують молоді чайки з Зграї – їм теж цікаво слухати наставника. Через місяць після повернення молодь Зграї починає переходити до Джонатана. У однієї з чайок, Керка Мейнарда, зламане крило, але він хоче літати і просить Джонатана про допомогу. Джонатан каже йому: «Ти вільний, … і ніщо не може тобі перешкодити». Керк розправляє крила і піднімається в небо на очах у здивованої Зграї. Учні починають вважати наставника богом. Через тиждень відбувається нещастя: Флетчер допускає помилку і врізається в гранітну скелю на високій швидкості. Уже в іншому світі його наздоганяє Джонатан і пропонує вибір: залишитися на цьому рівні або повернутися додому. Флетчер повертається. Побачивши, що він не помер, Зграя вирішує, що Джонатан – або Диявол, або Син Великої Чайки. Після цього випадку Флетчер освоює миттєві переміщення. Незабаром Джонатан вирішує, що він більше не потрібен Зграї. Він наставляє Флетчера: «Продовжуй пошуки самого себе, … старайся кожен день хоч на крок наблизитися до справжнього всемогутнього Флетчера. Він твій наставник ». Потім тіло Джонатана починає сяяти примарним світлом, він тане в повітрі, а Флетчер починає тренувати зелених новачків. У цій частині повісті звучить християнська ідея любові до ближнього. «Навчися бачити в них справжню Чайку, сприймаючи те найкраще, що в них є, і допомагаючи їм самим це найкраще зрозуміти», – радить Джонатан Флетчеру.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *