0 495
Жан Батист Поклен Лютий 28th, 2017 Руденко Тарас

Матеріал до орієнтовного планування уроків зарубіжної літератури. 8 клас

Всесвітня література в школах України. – 2017. – №  3.

До уроку 51

 

 

Дія перша. Про пізнання добра і зла, або Як театр прийшов до Жана Батиста.

Народився Жан Батист Поклен 15 січня 1622 року в Парижі в родині поважного шпалерника, який постачав свій товар до королівського двору. За вірну службу Жан Батист Поклен-старший одержав титул покойового королівського служника. Придворне звання могло передаватися у спадок, забезпечувало вагу в суспільстві. Жана-молодшого традиційно віддали навчатися до приходської школи.

Жила родина у затишному будинку, який парижани називали «мавп’ячим». На піддашку приємного триповерхового будинку будівельники припасували скульптурні дерев’яні зображення помаранчевих дерев, з яких маленькі мавпочки зривали плоди. «Доброзичливці» потім казали: нічого дивного немає в тому, що старший син шановного Поклена став блазнем. У майбутньому драматург не відмовився від своїх мавп, і на схилі віку, проектуючи свій герб, зобразив на ньому хвостатих, які стерегли батьківський дім.

Коли Жану виповнилося десять років, його мати, тиха і ніжна Марія Поклен-Крессе, тяжко захворіла і померла, і хлопчик важко пережив цю втрату. За рік батько знов одружився. Мачуха, Катерина Флеретт, була злою і сварливою, не любила жодного з шістьох дітей свого чоловіка від першого шлюбу, завдала їм багато гірких хвилин.

Зате у вихідні дні родина гостювала у діда по материнській лінії – Луї Крессе, який жив неподалік Парижа. Найбільше з дідом зблизився Жан, і той відкрив хлопчикові чарівний світ театру. Часто вони вдвох відвідували вистави королівської трупи «Бургундського готелю». Хлопчик із захопленням слухав величних героїв, і йому самому хотілось стати таким, як вони. Так у життя Мольєра прийшов театр.

За підтримки діда хлопчик вступив у престижний коледж у Клермоні, один з найкращих навчальних закладів тогочасної Франції, де навчались навіть принци. Жан Батист вивчав латину і грецьку, цікавився філософією. Закінчивши коледж, він захистив в Орлеані диплом юриста на вимогу батька, який бажав блискучої кар’єри сину. Але з дитинства той мріяв про театр, тому сподівання старшого Поклена, що син стане адвокатом, виявилися марними. Ображений батько не змінив думки про професію сина навіть тоді, коли той досяг вершин слави.

Дія друга. Про відкриття себе, або Як Жан Батист Поклен став Мольєром.

У 1643 році Жан Батист-молодший рішуче відмовився від звання королівського шпалерника. Батько не сперечався, сподіваючись, що син схаменеться, а поки що відмовив йому в грошовій підтримці. Син зібрав з друзів і однодумців театральну трупу і відкрив у Парижі «Блискучий театр», а своє ім’я змінив на псевдонім Мольєр. Ймовірно, батько заборонив малоповажним заняття комедіанта ганьбити славне прізвище Покленів.

Щоб здобути прихильність аристократів, відповідно і гроші, актори спочатку грали лише трагедії, бо комедія вважалася низьким жанром. Але Мольєрова зовнішність не дозволяла йому стати успішним трагіком. Усі актори театру були аматорами, у них не було ні досвіду, ні репертуару, тож театр розорився. Жана навіть посадили у боргову в’язницю, звідки його викупив батько. Та невдача не зламала юнака, він з мандрівними комедіантами подався на пошуки слави і тринадцять років роз’їжджав містами Франції. Праця дуже нелегка, проте, він у цей час пройшов важливу життєву школу, наситив себе для подальшої творчості оптимізмом, стихією народної енергії, вірою в праведливість.

Талант драматурга відкрився у нього несподівано. Мольєр ніколи не мріяв про самостійну літературну творчість, а взятися за перо, як колись Шекспіра, змусила його бідність репертуару. З-під його пера виходять комедії, в кожній з них він грає якусь роль. І тут виявилася одна обставина: у трагедіях він мав середній успіх, інколи невдоволені глядачі шпурляли яблуками в актора. А коли після трагедії показували фарс, і Мольєр перетворювався на коміка, захоплена публіка починала реготати, аплодувати. Так Мольєр мимоволі відкрив закон успішності – потрібно бути собою, а не копіювати інших.

З часом вони грали все краще і краще, разом із майстерністю зростав успіх театру. Спектаклі Мольєра проходили з тріумфом, слава трупи дійшла до Парижа.

Дія третя. Про лицедія і короля. У 1658 році трупа дебютувала у Луврському палаці, перед молодим Людовіком XIV та його придворними зіграли трагедію Корнеля «Нікомед». За реакцією короля актори зрозуміли, що це була невдача. Але Мольєр, бажаючи виправити становище, попросив дозволу зіграти свою комедію «Закоханий лікар». Успіх був величезний. Король залишив трупу в Парижі й виділив їм приміщення театру Пті-Бурбон. Поступово новий театр набирає сили, на багатьох спектаклях був присутній сам король, що спричинило ненависть менш удатних театральних конкурентів. Але й аристократи були ображені на Мольєра за те, що він висміював їхнє відмежування від народу, манери, мову. І помста ворогів не забарилася – театр Пті-Бурбон було знищено разом з костюмами і декораціями. Актори опинилися на вулиці, показ спектаклів довелося припинити. Але жоден з акторів не покинув трупу. Актори любили Мольєра і заявили, що хочуть розділити з ним його долю. Король тоді виділив трупі нове приміщення – залу в палаці Пале-Рояль, а також три тисячі ліврів на облаштування нового театру. Усе подальше життя Мольєр мав писати комедії для короля.

Ставши придворним комедіографом, письменник міг не турбуватися про своє майбутнє, адже король призначив йому щорічний пансіон. багато комедій було написано й зіграно за його велінням. Завдяки монарху Мольєр став відомим і багатим. Людовік ХIV надавав йому всілякі милості, захищав драматурга від ворогів. Однак свобода творчості під заступництвом короля була відносною. На Мольєра було покладено обов’язок брати участь в організації придворних свят. На догоду смакам короля, який любив сам виступати в танцювальних номерах на сцені, Мольєр написав кілька комедій-балетів. Загалом він писав багато хвалебних творів на честь короля, вірою і правдою служив йому. Доводилось виконувати й придворні обов’язки – стелити постіль, подавати необхідні предмети побуту, допомагати одягатися. Все це вважалося за велику честь.

В останні роки драматург все ж утратив королівську прихильність. Свої комедії-балети Мольєр створював разом з італійським композитором Люллі. Незабаром Люллі повністю заволодів увагою короля, а Мольєра відтіснили на другий план. А без прихильності короля мольєрівський театр існувати не міг. В останній п’єсі «Удаваний хворий» драматург спробував помиритися з королем і повернути його любов. До п’єси був написаний пролог, в якому лестощі на адресу Людовіка переходили всі розумні межі. Але монарх так і не захотів побачити новий спектакль Мольєра. А причиною цього було те, що музику до спектаклю написав не Люллі, а його конкурент Шарпантьє.

Після цього спектакля Мольєра не стане. Коли Людовіку повідомлять, що Мольєр помер, він зніме капелюха і скаже: «Мольєр безсмертний!». Король був ще тим лицедієм.

Дія четверта. Про мистецтво наживати ворогів, або Кульмінація конфлікту.

Життя комедіографа у літературно-мистецькому світі Парижа було не простим. Йому заздрили, критикували, зводили на його сім’ю наклепи, а він продовжував писати комедії, які мали шалений успіх. Мольєр не був заздрісним, і тому ніколи не відповідав, якщо нападки носили особистий характер. Але варто було зачепити його переконання, сатирик кидався на своїх ворогів, переслідуючи не окремих ницих людей, а те зло, знаряддям якого вони ставали: деспотизм, лицемірство, самолюбство, пихатість.

12 травня 1664 р. у Версалі була поставлена комедія «Тартюф». Мольєр нажив собі нових ворогів в особі єзуїтів і католицької церкви, які стали об’єктом сатиричного удару. І паризький архієпископ та королева-мати домоглися заборони вистави. П’ять довгих років без упину боровся Мольєр за своєю комедією. Його не зупиняли погрози церковників, нападки ворогів, які вимагали в короля найвищої кари для нього: спалення на вогнищі.

Але Людовик, який любив веселі, дотепні вистави Мольєра, трохи осаджував своє оточення. Навряд чи була у Франції, та й у всій Європі, професія, більш шанована і водночас зневажена суспільством, аніж професія актора, особливо комедійного. Мольєр і далі продовжував плідно працювати як драма­тург і актор. Зоряним часом називають останнє десятиліття життя Мольєра. У цей період було створено такі шедеври, як «Тартюф», «Дон Жуан», «Мізантроп», «Міщанин-шляхтич», «Витівки Скапена», «Удаваний хворий». Та з кожним роком Мольєру ставало все важче жити при дворі короля-сонця й терпіти його владну, хоча й рятівну опіку. Мольєр все ясніше бачив пороки сучасних йому людей, і тому високо цінував усяке виявлення доброчесності.

Одного разу він їхав з композитором Шарпантьє з Отейля. Дорогою вони зустріли жебрака. Екіпаж зупинився, Мольєр подав милостиню, і вони поїхали далі. Раптом почувся крик – жебрак наздоганяв їх:

  • Панове, – сказав він, звертаючись до Мольєра, – ви звичайно помилились, – і він простягнув назад отриманий золотий.
  • Під цим лахміттям – людина! – скрикнув Мольєр. – О доброчинність, де тобі доводиться мешкати!
  • Ні, – заперечив Мольєр, – я не помилився, – і він дав жебракові другий золотий.

Дія п’ята. Логічне завершення інтриги.

Мольєр писав свої трагедії, і не було жодної, у якій би він не грав якусь роль. Буало неодноразово вмовляв Мольєра перестати грати у спектаклях, поберегти здоров’я. Але він не розумів, що означала для Мольєра сцена. «Або все, або нічого», – таким був девіз справжнього покликання. Мольєр цілком належав театру, це було його життя, його дійсність, яка не зрадила, і у якій він сам відчував себе завжди сильним і молодим. Тут, на підмостках, жила його душа. Як же він міг відмовитися від сцени?

Останній рік життя Мольєра був затьмарений тяжкими втратами. Помирає його син П’єр, ідуть із життя давні друзі, які підтримували драматурга. Тривають інтриги з боку акторів трупи через розподіл ролей. Мольєру буквально доводилося відбиватися від незчисленних ворогів, які були ображені на сатиричні стріли його комедій. Усе це підривало моральні та фізичні сили Мольєра. У такому стані він написав останню п’єсу «Удаваний хворий», де сам грав головну роль. 17 лютого 1673 р. на четвертій виставі п’єси Мольєру стало погано, але професійна гордість примусила його дограти виставу до кінця. Публіка ж була в за­хваті: як природно зображав Мольєр страждання Аргана. Але це вже була не гра. З театру Мольєра його винесли на руках, лікаря так і не знайшли. Кров, що ринула горлом, обірвала життя драматурга.

Навіть після смерті Мольєра його вороги не втихали. Чотири дні церковники не давали доз­волу ховати безбожника-актора. І тільки завдя­ки втручанню короля вдова одержала дозвіл похо­вати Мольєра. Тоді архієпископ паризький заборонив ховати його на цвинтарі як «комедіанта» і «непокаяного грішника». Врешті-решт йому відвели місце там, де ховали самогубців і нехрещених немовлят – за огорожею цвинтаря. Його наказали поховати вночі, але зробити це таємно не вдалося – зібрався натовп 700 – 800 чоловік. Згодом останки Мольєра було було перепоховано на кладовищі Пер-Лашез, поряд з могилою Лафонтена, в саркофазі, піднятому над землею на чотирьох колонах.

В знак пам’яті про великого комедіографа і актора кожен рік у день його смерті театр французької комедії ставить «Удаваного хворого» – лебедину пісню Мольєра. Свого часу Мольєр не став членом Французької академії, бо для цього потрібно було відмовитися від професії «комедіанта», але він не захотів це зробити. Але на початку ХІХ ст. у залі урочистих засідань Французької академії, яка свого часу відмовилася прийняти до своїх лав Мольєра, установити його бюст, де було написано: «Для його слави не потрібно нічого, але для нашої слави потрібен Він».

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *